"Последний настоящий город на земле - это Жмеринка".
Остап Бендер

Координати: 49°2′33″ пн. ш. 28°5′57″ сх. д.

35 тисяч жителів

Карта

Брама Поділля. Нехай не серце краю, але все одно якийсь важливий орган, що перекачує кров, жовч, сперму чи хоча б шлункові соки. Транспортний. Неминучий. З вічно-гарячими варениками в торбах тіточок на пероні - і це в будь-який час, і вночі, і вдень, з розсипами фруктів в сезон - просто серед калюж та пилюки, з молоком та сметаною в пластикових пляшках.

З обов'язковою підземельною ініціацією вогких тунелів, де слизько ногам і темно очам, де вода конденсується на стінах і вже торгують, хоча ринок розташований тут же, за вокзальним насипом, поруч. Не позаздриш клаустрофобам, бо без цих андеграундних переходів Жмеринку не пізнаєш. Знаменитий розкішний сецесійний вокзал - острів серед річок і річечок провулків та вулиць містечка, вокзал - він сам по собі, обгородився насипами та коліями, а місто лишається ніби й осторонь, ніби й ні при чому. Приживалка при багатій тітоньці. Постачальник кадрів: прибиральниць, вантажників, міліціонерів. Завдяки вокзалу місто знають всі. Розплата за славу? Колись було всього лише два села: Велика Жмеринка і Мала Жмеринка. Лише будівництво 1866р. Південно-Західної залізниці сприяло об'єднанню різних Жмеринок у одне місто.

Через туман, що клаптями опадав з неба, а ще ранній час, фотосесія вийшла похмуро-синього тону. Це не страшно. В цьому навіть є якась специфічна атмосфера. Яке щастя, що світлини не в змозі передати мерзотної плюхи зі снігу та дощу під ногами та брудних фонтанів, що виростали подекуди під колесами нечастих автомобілів по дорозі до костелу на вулиці Одеській.

Про що розказувати спершу? Найлогічніше почати з топоніміки. Без прекрасного путівника Дмитра Малакова "По східному Поділлю" ("Искусство", 1988) не обійтись.

А топонімічна історія тут й справді цікава. Відкинемо малоймовірну версію про перекручене польське "zme reku" ("жме ренку", потискає руку) на зустрічі міфічних переможців. Версія, яка прив'язує до загадкових та кровожерливих кимерійців, видається більш цікавою. Південь України в часи Геродота заселяли ці безстрашні воїни, що мусили під час свого першого бою випити кров ворога. А "ж" у нашій мові чергується з "г". А звідси вже недалеко до слов'янського GЪMRЪ (варіант - GMЕRЪ, GІMІR, що співпадає з ассірійською назвою кіммеріців - gimmir). Можливо, й у сусідніх з Кам'янцем Чемерівцях чи більш дальніх Чемерисах колись жили кіммерійці?

А зараз тут живуть потяги та електропоїзди. Краєзнавець Дмитро Малаков порівнює витончений силует вокзалу з кораблем, що на всіх вітрилах летить до Чорного моря. Мені ж двірець більше нагадує храм: чи то щось від мечетей є в його чотирьох башточках навколо головного куполу з гарними решітками, чи, може, навіть від католицької сакральної архітектури.

У вокзалу, збудованого у 1899-1904 рр. за проектом інженера З.Журавського, немає головного фасаду - обидва боки оформлені однаково, в стилі італійського неоренесансу. В інтер'єрах збереглись рештки модернової орнаментально-рослинної розкоші, а у будівлі, через яку підіймаєшся з тунелю на четвертий перон, вгадується більш пізній стиль: тут арт-нуво характерно-круглого вікна зустрічається з конструктивізмом об'ємів різної висоти. Архітектурна мода теж нетривка.

Я не знайшла на стінах вокзалу меморіальних дошок ані Котовському, ані Подвойському, але якщо напроти двірця все ще бовваніє бюст Леніна, дошки теж ще можуть висіти.

Навпроти вокзалу - важкувата, неелегантна, але стара будівля в стилі модерн. Можливо, саме тут розміщалася чоловіча гімназія, корпуси якої звели у 1909р. Тут можна побачити архітектурний прийом, згаданий в книзі Д.Малакова: оформлення вікон своєрідним переспівом англійської тюдоровської готики - сандриком-поличкою.

Значно цікавішою є будівля костелу (1910), який останнім часом чи то повернув, чи то вперше обзавівся високою баштою-дзвіницею з гострим шпилем, увінчаним аж п'ятьма хрестами.

Мені пощастило. Змокла до нитки, я поїдала хачапурі на лавиці перед собором, аж раптом двері прочинилися, і тиха літня монахиня запустила мене всередину, запалила світло, тихенько чекала, поки я повзала на колінах - не від релігійного екстазу, а в пошуках кращого ракурсу, хоча хто знає, як воно сприймається здаля.

Всередині була ревна неоготика, цілеспрямовано налаштована пробити небо своїми гострими краями. Мені сподобалось. І вітраж над вівтарем - особливо.

І не забути сказати ще про монумент Остапу Бендеру та його славнозвісним стільцям. До речі, жителі Жмеринки у цьому не перші й не останні: в Одесі є меморіальна дошка герою Ільфа та Петрова, а на Дерібасівський - відлитий стілець Гамбсової роботи. Пам'ятник Великому Комбінатору з бронзи прикрашає Петербург, а Харків прикрасив свою привокзальну площу фігурою батюшки Федора, та й П'ятигорськ, думаю, не забариться увічнити Кісу та Осю, які "були там".

А піонером в справі популяризації героїв двох веселих одеситів є Київ, де ще у 1992 році на перехресті Хрещатика та Прорізної, неподалік шалено дорогої "Шоколадниці" та музичного магазинчику з'явився ще один, після Гомера та Мільтона, великий сліпий - Михайло Паніковський. Туристи дуже люблять фотографуватися біля статуї, та ще й так, щоб немічний старенький обійняв вас своєю втомленою лапою, одночасно непомітно перебираючи грошики у вашій кишені. Ми з Міком теж грішні, теж там фотографувалися, хоча ані про руку, ані про дзеркальце під до блиску відполірованим черевиком тоді навіть не здогадувались.