Координати: 48°08′58″ пн. ш. 26°16′28″ сх. д. 

Карта

Понад 600 жителів. Фактично - передмістя Герци з боку Румунії. :о)

Войовнича агресивність і надмірна релігійність часто ходять попід ручку - підтвердженням тому обвішані гірляндами хрестів машини бандюків. Або їхні татуювання - з храмами. Або, прости Ніч, їхній блатняковий "фольклор". 

Віра і агресивність - поруч, тому що розум - далеко. 

І так було завжди. 

Тільки з плином століть жорстокість затягується туманом літ, блідне, гасне. Народ починає складати легенди і співати балади про безстрашних лицарів Христа: до ворога з мечем, до бога - з понабудованими церквами (не своїм ж руками...). Жорстокість - вже не тут. Героїзм - так ось же він.

Зі Стефаном Великим (а.к.а. Штефан чель Маре, Ştefan cel Mare, 1429-1504) саме так і вийшло. Цього молдовсього господаря навіть канонізували в 1992 р. - а бандюк же бандюком. Жив би в сучасній Україні, був би депутатом від ПР. 

Сильна провладна вертикаль, жорстоке придушення опозиції, задирикуватість в поведінці з сусідами (Портою і Польщею) - де там ті християнскі чесноти? Зате Молдова під міцною рукою невисокого дратівливого чоловічка була незалежною - а правив князівством він протягом 47 років! 

Правда, в ті часи як було: ти не жорсткий - ти не живий. Батька Стефана вбив його рідний брат, стефанів дядько Петро ІІІ Арон. 28-річний Стефан на чолі 6-тисячного війська (наданого таким собі Владом Цепешем Дракулою) громить сили свого дядька біля Должештів і Орбіка, розчищаючи дорогу до трону. Ставши правителем, викупає в бояр землю (а як пручається, забирає силою), підпорядковує собі армію, ходить походами на Польщу, Угорщину і Дунай, смиренно платить дань туркам (це спочатку) - і будує, будує, будує церкви. Легенди приписують йому будівництво понад 50 храмів і монастирів. Дуже афонських монахів шанує, коштами їх підтримує - нікого не нагадує?

Стефан, герой Молдови, тісно пов'язаний з історією українських земель - з Хотином, Білгородом-Дністровським, Валя Кузьминою. А ще - з Могилівкою, селом на південний схід від Герци. Не вірте вказівнику "МОГИЛІВКА - 1" біля мосту поблизу бюста М.Емінеску і супермаркета "Норма": ніякого кілометра між поселеннями немає, лише крихітна річечка Герца. За мостом - хрест і капличка, а далі - тільки ліворуч, тільки вниз. 

Знала б я про ці "ліворуч" і "вниз" ранком 23 вересня - скільки б часу зекономила. Сім різних жителів Могилівки пояснювали мені дорогу до церкви (слово-пароль - "Штефан чель Маре"). Всі пояснювали вірно - на перші метрів 15. Далі дорога ділилася як амеба навпіл, і куди тепер? Через ще метрів 50 - знову наіпіл, потім ще, і ще. Коротше, спочатку мене занесло ледь не в Румунію, а потім - в сусіднє Великосілля. Візит, на який планувалося хвилин 15-20, затягувався невиправно. Та мети я досягла. Метою була архаїчна крихітна церквиця, зведена - ну так перекази кажуть - Стефаном Великим.  

Я схильна вірити переказам. Аргумент раз: на старість Стефан мешкав в Сучаві, це практично поруч. Аргумент два: на кінець XV століття храм цілком тягне - лаконічна крихітка в правильному місці. Це якраз НЕ аргумент: це політика. Мене дико дратують всі ці "Львів не українське місто", "Віддайте Берегсас угорцям" і "Герцу - Румунії". Багатство і щастя України - в різноманітному архітектурному багажі різних її куточків, і маленька церквиця Стефана Великого - не лише символ колишньої величі Молдавського князівства, а й поліетнічності сучасної України. Тільки одним румунська ультра-націоналістична стаття корисна: в ній є сяка-така інформація про могилівський храм. Як його закрили в 1940-х - з усім церковним майном. Що в той час були на стінах ще досить яскраві фрески в червоних і синіх відтінках, що дах був під дранкою. Що вже за кілька років церква стояла без даху, а фрески стікали дощами. Що незадовго до війни люди їздили до Бухаресту за коштами на ремонт могилівської святині, кошти начебто виділили - але тут 1940 рік, Герца приєднана до СРСР, які вже румунські кошти, ви що. Тут половину села депортували, було вже не до споруд.  

Що в кінці 1940-х, коли деякі з депортованих повернулися додому, в селі вже заставляли розмовляти російською. Але в храмі - таємно - правив священик. Остаточно радянська влада закрила церквицю (вона мала й посвяту - Богородиці) в 1961 р. Храм почав помирати, перетворюючись в руїну. Лише в часи Незалежності покотилася Могилівкою чутка про кишинівського студента, котрий мріє відреставрувати святиню на свої кошти - і навіть збирає якісь дозволи в Румунії, Москві (чому Москві?) і Чернівцях. І в Чернівцях начебто ставлять палки в колеса - бо їм чомусь Стефан Великий як кістка в горлі (та ну, дурниці...). Що іржавий залізний хрест на півмісяці, котрий колись був на дзвіниці, ще донедавна валявся поруч з святинею, на стінах все ще проступали фрески(Стефан Великій - на одній), а на вівтарі хтось нашкрябав "КОЛЯ". Ну і хрестоматійне: храм володарь поставив тут на честь чергової перемоги у битві - він завжди так робив. Але ну ніяк не міг зробити цього у 1440 р.: йому на той час було лише 11 років. 

Ще в статті є пояснення, чому в могилівці всі песики маленькі: мало їдять і не кусаються. 

Кусаю лікті: в Герці я вперше була в 2006 році. Знала б тоді про могилівку - застала б святиню ще ДО жахливого євро-ремонту і металочерепиці. Тоді це були руїни, але принаймні автентичні. 

Звідки, до речі, така похмура трансформація румунської назви села? Movila - це "купа" (чогось), але ж аж ніяк не поховання...