Близько 700 жителів.
Координати: 48°05′41″ пн. ш.26°10′02″ сх. д.
Карта
Вона насправді не безлика Куликівка (Куликівок в Україні сім - якщо рахувати з ОРДЛО та Кримом. І п'ять, якщо без них). Вона Куличени - і це вже щось індивідуальне, з характером. І про той характер є на сайті сільської бібліотеки відразу дві легенди. Одна - про трьох братів-мельників, що оселилися у середині XVI ст. у полі Нігілоая. Один з братів мав зламану ногу - калікою був. Люди, що йшли до млина братів, казали, що прямують "до тих трьох каліків" (calici). З часом почали казати Калічені, а далі вже й Кулічені. Так зламана нога трансформувалася у пташку-кулика.
Другий переказ замість трьох братів згадує родину з трьома дівчатками, яка оселилася давним-давно на місці майбутнього села. Звели спочатку хижу, потім й хату. З часом дівчата оженилися, змінили рідне прізвище Кулічану на прізвища своїх обранців. Але їхнє родове ім'я не пропало: ним почали називати сільце, що утворилося навколо тієї першої хати.
Захована серед букових лісів і невисоких ще карпатських пагорбів Куликівка лише на ім'я слов'янка - більшість населення тут розмовляє румунською.
Не знаю, як так вийшло, що про дерев'яну скромненьку Покровську церкву (1800) у Куликівці не згадали ані у чотиритомнику "Памятники градостроительства и архитектуры УССР", ні авторитетний "Каталог існуючих дерев'яних церков України і українських етнічних земель" Василя Слободяна. Згадок немає, а церква є. Більше того, на церкві все ще висить радянського зразка охоронна табличка. Храм стоїть на сільському цвинтарі, потрапити до нього можна через дзвіницю (схожа ситуація у Петрашівці), дзвіниця таблички не має - і слава всім богам, бо на таке таблички вішати соромно. Циганське щастя якесь, а не дзвіниця. Ну, самі на картинках бачите. На сайті бібліотеки села сказано, що маленька дерев'яна церквиця стояла на околиці Куликівки, біля лісу ще наприкінці XVIII ст. У 1800 р. тодішній власник села Георгій Холбан та його дружина Марія беруться зводити новий храм - тепер вже у центрі села. Далі чомусь пишеться, що закінчили будівництво цієї манюні аж у 1845 році - і 20 січня 1845 р. митрополит Молдови Мелентій освятив куликівську церкву. До неї зі старого храму перенесли триярусний вівтар. Далі йде фантастика про класицизм, характериний (гм) для XVI (гм-гм) століття - і виміри церкви. 60, пише сайт, метрів у довжину, і якщо я зараз почну гмикати, то доведеться робити це добру годину. Ширина в 32 метри - це теж десь щось про інше. Можливо, у документах йшлося про лікоть - хто знає (бо 30 метрів у довжину там теж нема). Перший великий ремонт храм пережив у 1866 р. - і начебто його знову робив своїм коштом безсмертний Георгій Холбан. Дах в ті часи був з дранки. (Закрадається підозра, що почали її все-таки будувати у 1840 р., а потім 4 чомусь перетворилося у нуль).
Бляху, ймовірно, додали під час ремонту 1904 р., тоді ж, коли до храму облаштували кам'яні сходи. У 2000 р. до пам'ятки архітектури (якщо вірити табличці) добудували притвор.
В радянський час, коли церкви масово закривали, п'ятеро мешканців Куликівки поїхали аж на прийом до голови Ради Міністрів СРСР М. Косигіна - з проханням храм не закривати. Не закрили. Дзвонів церква має два: один подарувала вдовиця у 1800 р. Другий - Румунія у 2000 р.
Дорога до церкви вела попри сільську обитель знань: велика сучасна школа стоїть на пагорбі, видно її здалеку. А поруч - дивна біла споруда з башточкою. Побачила і подумала, напевно, колишній панський маєток. І так воно і виявилося. В першій третині ХХ ст. село належало заможному пану Ніку Єнешеску, баттьку двох доньок та сина. Єнешеску мав чудову кузню, де працював ковалем Франк-Альфред Лудрікович, а ще звів у селі млин, вода на котрий поступала із джерела "Via" на території його маєтку. Зараз ту смачну воду можуть пити учні куликівської школи - криниця збереглася до нашого часу. Помер Єнешеску від якоїсь мошки, що вкусила його на сусідньому з селом горбі Гаван. Так маєток дістався його дочці Кармен. У 1950 р. в палацику розмістили школу. Сусідню освітню махіну-дев'ятирічку звели в 1989 р.
У Куликівці неймовірно класні, стрибучі, яскраві і автентичні коні-калуци. Маланкують тут у новорічну ніч - а в середині січня виїжджають на гастролі у Чернівці: до скансена та на Маланка-фести.
