Хто там в нас думкою багатіє за приказкою, не пам'ятаєте? Мудрий, кажете? А-а-а... А всі інші чим тоді? Не знаєте? А до "всіх інших", до речі, цілком можна заносити 99 % всього українського народу. Бо народ - він же як? Він полюбляє, щоб було дешево і яскраво. Не вірите? Ось вам приклад.
Буковина зберегла на своїй території давні дерев'яні церкви хатнього типу - унікальні за своєю суттю відблиски тієї епохи, коли будувати показний християнський храм на турецькій (в XVI-XVII століттях) території просто заборонялося. Тому й зводили їх зовсім простими, без прикрас, бань та куполів: стоїть собі хатка, як десятки поруч. Але в тих живуть люди, а в цій - такий собі бог. От і вся різниця - в квартирантах.
Верхи, до речі, нехай і символічні, в церквиць були. Але хитрі майстри ховали їх під високу покрівлю. Зміна пропорцій верхів приводила до того, що заломи стали низькими: їх вертикальні частини робили всього з 2-3 дошок.
Як і багато інших давніх дерев'яних храмів, церкви хатнього типу зводили без жодного цвяху. Жителі села Луковиця в Герцівському районі Чернівецької області про це знають і з гордістю розповідають: мовляв, без цвяхів, зрозуміли? О як!
Зрозуміти, чесно кажучи, важко. Бо малесеньку стару сільську церкву... гм... як би то сказати... вдягли. Нічогенький такий костюмчик, з бляхи. Споруда в ній трохи схожа на лицаря в обладунках... а трохи на цинкову (зараз - сайдингову) труну самій собі. До того ж - певно, в якості прикрас - всі стіни обвішані гачками для одягу. Голими вони там моляться, чи що?
Ще факт. Відтягувалися за турецьких часів християни на всю катушку вже в інтер'єрах таких храмів-хатинок. Тут вам і багато декорований іконостас, і розписи стін... були. Бо зараз розписи через шибу побачити не вдалося. Побілка - навіть якимись орнаментами - є. Розписів немає. Хоча іконостас начебто той самий, що і в книзі Г.Логвина "Україна і Молдавія".
Діалог з місцевим: "А ви знаєте, що деревина пріє під таким бляховим обладунком?" - "Та знаємо...". "А знаєте, що то погано для споруди?" - "Ну а шо ж робити?" Дійсно: шо ж? Риторичне питання. Гачки на бляху набивати і розписи замальовувати...
Шкода, але явище це, дивлюсь, чи не всеукраїнське. Закарпатські церкви потіють в літню спеку в бляшаних "костюмчиках", львівські, тернопільські... Схаменуться, коли церква розвалиться?
По дорозі в Луковицю, в сусідньому селі Кут (Баїнський), стоїть ще одна хатнього типу церква, новіша (1894). І турки вже давно пішли, а будують все по-старому. Це і називається традицією?
На православне свято Дмитра, яке відмічається восени, в 2009 році церкву "оновили": низ стін позбавили бляхи. В короткий період між бляхою і чи то вагонкою, чи то чим зараз оббиті стіни у церкви в Луковиці, можна було вгледіти шматочок чогось справжнього: темне дерево зрубу, майстерно з'єднані одна з одною колоди... Шкода, що ми всі можемо це побачити хіба на фотографії за склом, яку помістили біля охоронної таблички - що за гидка, сумна іронія.
Резюмуємо: їхати розбитою дорогою пів-години, щоб побачити, як на наших очах спотворюють церкву, не варто. Краще переглянути старі фото з Луковицьким храмом - ще дерев'яним.
