Підказку дам - одну, маленьку. Якщо рухатися трасою на Сторожинець з Глибоки, за кілька десятків метрів до ПОЧАТКУ села (зі сторони Сторожинця, відповідно, вже по закінченню Просіки) праворуч буде капличка. Стоп, машина: нам туди. Куди туди? Так на капличку ж. Нащо? Ну так до руїн же палацу. А де дорога? А заросла. Давно. Ледве помітна стежка ВІДРАЗУ ЗА КАПЛИЧКОЮ веде в зарослі дерев. Оппа, а там рештки старої брами! Далі вже зорієнтуєтесь.
Можливо, в холодний період року остови брами помітні і від траси, та влітку - навіть натяку не видно за зеленню. Та й сам палац-велетень обростає деревами - тут саме час знімати прибуття принца в "Сплячій красуні": сто років запустіння, суцільна руїна, повільна, повзуча агонія колись солідної споруди.
Я коли місцевих розпитувала про дорогу до палацу (кодове слово: "училище" - в радянські роки тут вчили на трактористів і механізаторів. А зараз трактористи Буковині не потрібні), оперувала словом "розвалений". Жінка, яка надзвичайно докладно (неймовірно просто!) розказала про дорогу, з епітетом не погодилася: "Ну чого, він ще в непоганому стані. Там ще жити можна". Не можна: в палаці падає дах, щілини у стінах, рвана рана напроти парадних сходів - і хтось кмітливий вже розібрав підлогу.
Відомо про споруду вкрай мало. Звів маєток один з братів Григорчів, які мали своє чималеньке обійстя у сусідньому Карапчеві. Виходячи з архітектури, це сталося ніяк не раніше самісенького кінця ХІХ ст. (я б навіть ставила на початок ХХ ст.). За місцевими переказами, пан був досить закритою, не публічною особою. Тому й місце - подалі від села і дороги, тому й парк з усіх боків, а з заходу садибу захищала перша лінія оборони: каскад ставків. На одному з них, зараз висушеному, футбольне поле. Інший став знаходиться у приватній власності.
Відлюдькуватий - але й толерантний, тихий, вихований, добрий. Інтелігент. У 1940 р. емігрував в Румунію, та за рік повернувся - разом із війною. Маєток був розграбований, худобу теж розібрали селяни. Після закінчення війни Григорча покинув Просикуряни назавжди.
Господарством займався виключно управитель маєтку. Під час жнив і збору врожаю працювати сюди приїздили мешканці гірських районів. Їх поселяли, годували, платили їм зерном. Місцевим мешканцям григорча дарував худобу, яка навіть утримувалася у панських хлівах - селяни лише ходили туди її доїти (інформація з районки "Новий День" № 25 від 22 червня 2012 р.). Якийсь час вже за радянської влади тут ще мешкав нащадок роду, Раду Григорча. А в 1954 р. в маєток перемістилося СПТУ № 22. Колишні конюшні переобладнали під майстерні. На першому поверсі палацу були навчальні аудиторії, на другому - гуртожиток. Перші 360 курсантів (чомусь їх називали саме курсантами) почали тут своє навчання у вересні 1955 р. Спочатку навчання тривало півроку, пізніше - рік. Ще пізніше - три.
Смерть прийшла в маєток у 1990-ті: ПТУ № 22 почали переносити до райцентру ще у 1970-ті, коли в Глибоці звели корпуси, у Просикуренах залишався лише автопарк. Автопарк - у парку, пам'ятці садово-паркового мистецтва, парк якийсь час ще підтримували. А далі... Будівлі списали ще в радянський час. От їх, ці списані споруди (читай: палац прирівняли до купи каміння) в 2004 р. і продали чернівецькому підприємцю, котрий мешкає зараз в Німеччині. Той завіз сюди архітекторів, але калькуляція була не на користь Буковини: мовляв, дешевше три нових палаци звести, ніж довести до ладу цю помираючу махіну. В 2011 р. він розірвав угоду, тепер маєток - резервна земля сільради. Тому махіна буде помирати ще кілька десятиліть, а потім її розтягнуть на цеглу.
Здавалося б - у селі немає будинку культури, під нього якось пристосовують стару лазню - ну чим екс-ПТУ не будинок, ще й культури? Закритість Григорча зіграла з його масштабною халабудою злий жарт: задалеко побудувався від селян і їхніх простих як двері потреб. Тепер маєш.
А церква Івана Богослова у Просіці крихітна, хатнього типу, під високим бляшаним дахом - і вона на цвинтарі. Чудовий приклад ригідності мишлення: село виникло вже в пост-турецькі часи, церкву ніякі яничари не пригнічували - а будували її за старими лекалами: аби скромна і непоказна, а то султан образиться.
А ще я тут бачила велетенського, велетенського, велетенського зайця. Покруч кенгуру і гієни, облізлий вухань дивився на мене довго-довго, а потім кулею полетів у кукурудзу. Альфа-самець.
