Поселення було засноване 12 родинами російських старообрядників-липованів. Липовани - ті, хто зберіг вірність старій православній культовій традиції після церковного розколу в XVII столітті, спровокованого патріархом Никоном. Назва суб-етносу, на думку самих липованів, виникла від традиції носити лапті, плетені з липової кори — типова народна етимологія, яка в даному випадку може виявитися вірною. 22 квітня 1784 р. австрійський цісар Йосип ІІ дозволив біженцям-липованам заселитися у спустошених селах Тернавка і Варниця, саме на їх місці і виникла Біла Криниця. Однак відомо, що ще на початку XVIII ст. липовани просили сербського митрополита Амвросія надати певну церковну ієрархію, щоб можна було висвячувати священиків і єпископів.

Клімауци (Климівці, Climăuți), які чудово видно з лівого боку, з румунської сторони (одразу за прикордонними вишками) - теж село липованське, там теж дотепер розмовляють майже виключно російською. Храми Клімауців добре видно дорогою в Білу Криницю. Два прикордонних села навіть архітектурно перегукуються: і там і там по дві церкви, і там і там одна старіша - з XVIII ст. (в Клімауцах це 1753 р.), а інша, розцяцькована, вища - новіша (відповідно храм Сергія Радонежського чи то з 1880 р., чи все ж теж з початку ХХ ст.). Тільки новіша румунська церква здалеку виглядає зовсім вже якоюсь дитячою пластиковою пірамідкою: не надто гармонійний силует, дивне поєднання кольорів. Грошами на будівництво цієї святині допоміг меценат Арсеній Морозов. З Успенським храмом в Білій Криниці ситуація краща - але про нього поговоримо нижче.  

Дивовижа: за старими легендами, земля обітована липован – таємниче Біловоддя, де ніхто їх не переслідуватиме за релігійними ознаками. В урочищі Варниця поблизу села і справді вода білого кольору через вапняковий наліт. Звідси й назва села.

Побут липованів навіть у ХХІ столітті повний релігійних уявлень та пересторог. Пишуть, що навіть якщо людина іншого віросповідання доторкнеться лише до клямки дверей, старообрядець мусить негайно її витерти. В хату ні в якому разі не можна запускати собак. Щоправда, з кожним роком все важче відрізнити липованів від інших буковинців за зовнішнім виглядом: прогрес добирається і сюди. Хіба от своєрідні, виготовлені з сукна чітки-лестовки відрізняють старообрядців від інших людей.

Старші липовани навіть розмовляють старослов’янською мовою. Молодші - російською, причому такою, знаєте, справжньою російською. Без фрікативних h і всіх цих "шо-шо".

І австро-угорська, і румунська влада ставилася до старовірів досить толерантно (чому й ні: Буковина тоді була малозаселеною, а липовани показали себе непоганими, тверезими господарями), а от радянські чиновники такого способу життя відверто не розуміли. Те, що село все одно залишалося річчю в собі, законсервованим осередком минулого — велика заслуга прикордонної зони, що й зараз проходить селом (не забудьте взяти паспорти!). Саме закритість Білої Криниці дала змогу її жителям і далі жити поодаль від атеїстичного марксизму-ленінізму. З 1844 по 1946 р. Біла Криниця була центром старообрядницької ієрархії.

Старообрядцями були співак Шаляпін і театральний режисер Станіславський, меценати Морозови, Третьякови, Мамонтови, Строганови, Рябушинські. З білокриницькими липованами підтримував зв’язки анархіст Михайло Бакунін.

Головна споруда, центр суспільного життя Білої Криниці – звичайно ж, церква. Посеред села дивиться кудись в бік Румунії незвична для України споруда — зведений за проектом талановитого московського архітектора Олександра Кузнецова та під наглядом австрійського архітектора В.Кліка та підрядчика Тряпкіна Успенський собор (1900-1908) в стилі архітектури постмонгольської Московської Русі. Якщо бути зовсім вже точними, святиня зведена у перехідному стилі - від від російського стилю кінця ХІХ ст. до неоросійського, виплеканого всеєвропейською хвилею модерна а.к.а. сецесії.

Замовниками храму було московське купецьке подружжя Ольги (уродженої Рахманової) та Гліба Овсяннікових. Пара втратила сина Олександра - і в пам'ять про свою дитину вирішила звести церкву. Її побудова обійшлася у фантастичну суму. Пожертви йшли з різних країн. Овсяннікови, скажімо, віддали на будівництуво 5000 золотих карбованців. З Москви прибули не лише гроші, а й гранітні деталі, лиття та оздоблювальні матеріали. Іконостас виготовили різьбярі з Володимира, художники з Москви, розписували стіни палехські майстри.

Все вийшло вкрай по-московському розкішно.

Кажуть, оздоблювання храму виконано навіть більш майстерно, аніж архітектурні деталі Резиденції митрополитів у Чернівцях. Тут вам і облицювальна блакитна глазурована цегла, яка вкриває всі стіни, і різнокольорова керамічна мозаїка, і тонка робота з цеглою, і навіть модні на момент побудови храму арт-нувошні мотиви можна вгадати. Але разом воно все чомусь не грає - ну, на мою думку, яка не зобов'язана співпадати з вашою. Справа навіть не в показовій розкоші посеред нещасного сільця, а в якихось трохи НЕ ТИХ пропорціях, НЕ ТІЙ композиції, НЕ ТАКІЙ стилізації. Всього, здається, тут занадто. (Такий самий собор, але для бджіл, є с велі Глибочок).

Завершити малярські роботи в соборі (за ескізами В.Васнєцова) завадила Перша світова війна. В 1960 р. забілили і вже розписані хори... Не дивно: в 1946 р. собор перетворили у колгоспний склад міндобрив, попередньо викинувши з нього кілька вантажівок богословських книг, а на місці понівеченого чоловічого монастиря влаштували прикордонну заставу. Заново освячено собор у 1992 р.

На базі собору з 1988 року діє музей старообрядництва, тут розміщена резиденція предстоятеля Російської православної церкви. В 1996 р. тут проводився Священний Собор Російської православної старообрядницької церкви з нагоди 150-річчя приєднання до церкви древньоправославних християн першого Білокриницького митрополита Амвросія, якого тоді ж зарахували до лику святих.

У вересні 2006 р. в Білій Криниці відбувся Другий Всесвітній собор Руської Православної старообрядницької церкви Білокриницької древньоправославної згоди. 

А зараз про те, як Блеку намагались заарештувати в Білій Криниці.

Вперше в житті я потрапила туди погоднім березневим днем - акурат на восьме березня 2000 року (чи все ж 1999-го? Вже не згадаю). Такий був мій мені подарунок, який тодішній мій чоловік і подарував. Дорогою, як годиться, кілька разів заблукали (тоді не було ще ніяких кілометровок і джі-пі-есів), але на місце таки потрапили. Ні про яку прикордонну зону і не чули до того. Про те, що паспорт в таких місцях треба мати обов'язково - тим більш.

Ось він - храм старообрядників, я вискакую з машини з фотоапаратом і намагаюся вибрати найкращий ракурс. Абсолютно нізвідки переді мною матеріалізується молоденький старший лейтенант з неймовірно довгими віями навколо чесних блакитних очей, які дещо з докором розглядають мої шпигунські спроби закамуфлювати зрадництво Україні якимось там знімкуваннями якихось там пам'яток архітектури.

"Ваші документи"
"Ой, а я не взяла з собою".
"ЯК?!?!?!"
"Ну... так... А що, треба було? "
" Ви з якою метою тут? Ви знаєте, що це прикордонна зона і тут НЕ МОЖНА бути без документів?"
"Я громадянка України, приїхала в українське село сфотографувати українські пам"ятки архітектури. Якщо це кримінал - можете мене заарештувати"
-"Зараз ми подивимось... Ви звідки??"
"Кам"янець-Подільський"
" І БЕЗ документів!?!?!??!!??!?!" (німа сцена).
"Це заборонено, приїздити сюди з сусідньої області?" -
"Зараз ми подивимось, зараз ми подивимось, де ваші документи?.."

Діалог продовжується ще досить довго в такому ж стилі, починає сильно мені набридати, потім перевіряється Сергієве посвідчення водія... Лейтенант трохи збентежений, він супроводжує мене в прогулянці навколо храму. А я... ну не знаю, звідки це взялося, але всі ті напружені хвилини, поки прикордонник екскортував Блекі навколо комплексу, з мене як з дірявого мішка сипались одне за одним запитання: "А ДЕ заходиться Румунія? А як туди їхати?(!!!) А ось то, що на горбку - то вже Румунія чи ще ні? А що то в них такі за башти? А далеко звідси туди? А як ті башти зручніше роздивитися? Ні, а все-таки, ЩО це в них за башти?"

Лейтенант пітнів, страждав і дивився на мене очима дуже побитого прикордонного собаки. Шпигунка вела себе занадто зухвало, навіть не спробувала приховати свої ворожі наміри - просто з мосту взялася за викачування інформації, ганьба та й годі.
Фінал історії сумний. Хоч яка я нервова, а Сергій нервовіший. Коли ми вже вирушали додому, була зроблена спроба протаранити благенький прикордонний пункт на максимальній для наших старих жигулів швидкості. Сергій щиро сподівався, що хоч хтось з тих приставак від такого перенервував стільки же, скільки він від отих вимагань документика.
Ех, якою наївною казочкою виглядає це все з висоти проживання в Москві, де навіть у сусідній магазин за хлібом ходиш з паспортом...