Чули таку приказку - "на багаті села"? В нас так часто говорять. Я її не дуже розуміла, тому не любила. Сенс "багатих сіл" відкрився мені в червні 2010 року.
3 тисячі жителів, якась смішна відстань від Чернівців, бусики, що відходять від головного автовокзалу, 92 % румуномовних мешканців - 5 червня 2010 р. я поїхала за 3 гривні у Волоку.
Румуни взагалі гарні господарі, охайні, працьовиті, тому спочатку я не дивувалася: ну чисто, ну квітники і якісь мегаломанські, триметрової висоти багатющі паркани, ну великі нові хати. Але коли я від центру цього румуномовного села пішла вгору, вбік, знову вгору, і знову вгору, здивування наростало паралельно поверхам волоцьких палаців і гаражів на три автівки і два трактори. Щось віддаля схоже я бачила хіба в закарпатському Солотвині. І то...
Навколо були Дуже. Багаті. Обійстя. ДУЖЕ. Дуже-дуже-предуже. Десь вже закінчені, десь повним ходом йшло будівництво, десь вже й давно обжили і велетенські хати, і територію навколо них - з фонтанами, садами каміння, клумбами і кам'яними лебедями. Я нічого не розуміла і навіть намагалася розпитати кількох бабусь, звідки оце все - але посоромилася. На контрасті з дорого-богато особливо гнітуче дивилися сільські вулиці: биті шляхи без асфальту.
Всі, кого питала про напрям до церкви, казали: "Туди, туди, церква в нас внизу". Церква - якщо комусь це треба знати - знаходиться у самій високій точці села. Звідти панорамні види на Чернівці, Валю Кузьмин і навколишні перед-Карпати.
Церква виявилася велетенською і дерев'яною. Входячи через нову браму, я дивувалася: як ця нехарапутна (правда, здоровезна) коробка потрапила в пам'ятки національного значення? Паралелепіпед з дулькою бані на даху - дуже просто, в архітектурному відношенні - дуже примітивно. Навколо багато хрестів, з них вкрай цікавий старий дерев'яний, фігурний. Інші кам'яні. Написи румунською. Алея з клумб-лебедів. Чистий великий туалет з рукомийником, чисті великі господарські споруди. Акуратно і малоцікаво.
...Ще коли я підходила до церкви, третє око на потилиціі напружилося: за мною м'яко зупинилася іномарка. Чиїсь очі слідкували за кожним моїм кроком. Почалося... :о(
Я сиділа в кутку церковного двору і міняла об'єктиви, коли спостерігач ризикнув таки піти у розвідку. Внутрішнє хихочучи, я спостерігала, як він крадеться і обережно заглядає за кут - вочевидь вирішив, що я тут вже все обілляла керосином і зараз буду палити винесені з храму ікони. Ламаною українською чоловік пояснив, що піп його начебто просив наглядати за храмом, бо церкву вже двічі обкрадали вночі. Присоромила так, що повіз мене в Валю Кузьмин. От і випав шанс дізнатися про Волоку.
Церква, каже, стара. Чи то 220, чи то 300 років - точно не скаже. (В каталозі В.Слободяна храму нема, але я б була меншим оптимістом: які 200 років, звідки? Не раніше ХІХ ст. І що з того, що румунська Вікіпедія теж пише про 200 років?)
Буковинець Артур Облучинський допоміг з датуванням: за даними з районної бібліотеки, храм зведено в 1831 році (є ще версія про 1864 р.). Так що немає там 200 років, немає. :) Дякую Артуру.
Церква вважається найбільшим дерев'яним храмом Буковини. Дуже може бути. Раніше була під дранкою, зараз бляха. Питаю, коли зняли дранку, каже, 100 років тому :о). В радянський період не закривалась. Місцевого батюшку підозрювали у співпраці з КДБ і зарплаті в 1000 карбованців. Може, тому, що мав дві красуні-дочки?
Спитала і про несметні багатства, вкладені в хати:
- Будівництвом, напевно, люди заробляють, по закордонам?
Співбесідник мій українську знав погано, тому закивав, погодився:
- Да, да, работают, строят свадебные платья! В Италию продаем, в Германию, Россию, в Каменце у меня оптовые клиенты. Модели где берем? Тут и придумываем, и шьем! Да, хорошие платья! Ты замужем?
:о))) Так он в чому справа! То-то неподалік повороту на Волоку висів біг-борд "Весільні плаття". (Саме "плаття"). Практично все село займається саме цим, обшиваючи пів-Європи. Про це і писали неодноразово. От за чим сюди варто їхати: за репортажем з життя майстринь! Може, колись і ризикну... :о)
Тим, кого цей бізнес зацікавив, таки рекомендую прочитати статтю про Волоку в The Guardian. Синопсис: для багатьох мономіст України після 1991 р. почалися чорні часи, але маленьке українське поселення змогло стати чи не найбагатшим селом держави саме в результаті єдиного нішевого продукту: весільних суконь. У Волоці кожна третя хата - весільний салон (тут трішки переборщили), і покупці бувають навіть з-за океану. Бо якість хороша. а ціни - низькі. Навіть в США вже сукні експортуються. А почалося все в 1980-х з домогосподині Брандуші Попович і її суконь (спочатку до першого причастя, потім і весільних). В чорну бізнесову діру білих суконь швидко засосало сусідів - і це допомогло їм пережити важкі 1990-ті. Зараз щопонеділка ціла кавалькада автобусів привозить в Волоку дівчат зусібіч: працюють тут в майстернях, зарплатня близько 400 доларів на місяць. Саме за гроші волоччан начебто зробили нову дорогу до Калинівського ринку. Восени, в сезон весіль, допомагають шики і прикрашати сукні навіть діти. Найбільше клієнтів з України, Румунії та Молдови. Потім йдуть Угорщина, Словаччина і інші європейські країни та екс-СРСР. Казахи і узбеки замовляють закриті сукні в каміннях, італійці так само люблять яскраве, як і українки. Католички з Прибалтики вибирають шовкові сукні. Ціни на наряд - від 40 до 400 доларів.
Найважче - вивезти всі ці білі хмаринки з країни: багато хто з торговців робить це в обхід митниць.
