Карта
Координати: 48°05′25″ пн. ш. 25°50′50″ сх. д.
Понад 2 тис. жителів. Перша згадка про село - XVI ст.
Два села-тезки на Буковині - і в обох абсолютно різні погляди на походження назви. Якщо у Вижницькому Карапчеві говорять про тюрський, турецький "чорний потік", то на Глибоччині знавці турецької виводять топонім від "ясел" чи "стійла". Про те, що "кара" - це все-таки чорний, чули і тут, тому - варіативно - народну етимологію доводять до повної ручки: начебто місцеві часом робили чорні справи і цупили розкішних турецьких скакунів.
Звивисті які на Глибоччині етимологи.
Григорчі, від яких в селі все ще залишилося чимало, викупили ці землі у XVIII ст. у якихось Теутів. Іменувались на французький манер аристократично: де Григорча. І де вони, ті де Григорча, в сучасному селі? Їм би пам'ятник якийсь, меморіальну дошку, чи хоча б вулицю на їх честь назвати, та заростає бур'яном вся григорчівська спадщина. Зведений панами спиртзавод (ну як зведений - винниця була у селі й раніше, Модест Григорча її лише модернізував і розбудував, що теж чимало) стоїть викликаним з домовини зомбі-велетом, в розкішному колись (та й зараз все ще чималому) парку став заріс ряскою, замулився побутовим сміттям. Елегантний місток, що вів колись на острівець на ставку, провалився від сорому під воду. На острівці все ще помітно щось темне - не розбереш за деревами, що то: чи стара споруда, чи сучасна, чи альтанка яка, чи щось більш стаціонарне. Парк, який кавалер Модест де Григорча розбив на місці старого лісу, повертається до лісових першооснов своїх. Гуляють у ньому переважно сусідські кури - це вдень. Про вечір здогадуюсь.
Господарям села потрібен був будинок. Спочатку жили не так у парку, як у лісі - і будинок був дерев'яним. Садибу з каменю зводили наприкінці ХІХ ст. за проектом професора Чернівецької крайової промислової школи Еріха Кольбенгайєра (Erich Kolbenheyer). В палаці Григорчів радянська влада спочатку розмістила військову частину з квартирами для родин служивих.
пізніше в палаці облаштували спальний корпус місцевого інтернату для дітей з вадами зору, добудували до нього спортзал. З 1989 року споруда стоїть пусткою, місцеві на зборах навіть пропонують зрівняти напів-руїну з землею. Палац в жахливому стані, замоклий, з облізлою штукатуркою, з прогнившими віконницями. Коли мене наднесло в Карапчів (31 липня 2012 року), з даху садиби якраз скидували шифер. Начебто держава проспонсорувала перекриття будівлі новою дахівкою. Хоча хто знає. Робітники були не з роду Григорчів - важкі російські матюки в тих, хто на даху, важкі пивні черева у тих, що на землі. Господарі сучасності, які вже є - а є нездалі.
Розумний господарник Модест Григорча (він був юристом, у 1866 р. закінчив гімназію у Чернівцях) звів також цегельню, фабрики дріжджів та цикорію. Чи збереглося щось від цих підприємств - не знаю. Від Модеста і його родини залишився велетенський склеп неподалік церкви і придорожної каплички - бетонна сіра абракадабра, чи то понівечена в радянський час, чи то такою і задумана відразу. Цвинтар навколо склепу вже майже не читається - там не ховають з 1920-х. А от церква нова, мурована, малоцікава (1992) - присвячена Кузьмі та Дем'яну. Храм прикрашений іконами на склі місцевої майстрині Ауріки Іонець. За Григорчів церква була дерев'яна - на неї пани гроші давали.
Про безвідходність господарства Григорчів пише і Вікіпедія: залишками від роботи фабрик тут годували худобу, котру потім відправляли на продаж до Відня залізницею (і справді, від маєтку до станції - десь кілометр всього). Більшість сучасних жителів Карапчева у Відні - на відміну від панської худоби - не були, тому красу трактують по-своєму. Одна з вілл поблизу парку (медсестрички сказали: "Тут теж пани жили") все ще хизується автентичною старою черепицею - розкіш, розкіш. На іншій вже встановили нову, позбавивши споруду хоч якогось натяку на давню історію. Кому вона потрібна?
Та й місцева лікарня - теж у старій споруді. Сходи дерев'яні, чудові - а ще була на фасаді якась стара табличка, медсестрички шукали-шукали - і не знайшли, зняли її вже.
Пани, здається, природу любили: навколо палацу буяли квітами клумби, від парку до найближчого лісу (якщо вірити Вікіпедії) проклали дорогу, в 1934 р. обсаджену липами. Липи привезли з Австрії (?) - вони все ще цвітуть. Цей шматок шляху і тепер начебто називають "панською дорогою".
Панська дорога в 1940 р. пролягла не до лісу, а у Європу - подалі від більшовиків. Збиралися поспіхом, залишивши у Карапчеві і шовкові простирадла, і дорогоцінні дрібнички, та все. Коли в 1941 р. нацистська Румунія повернулася на Буковину, повернувся і син Модеста Ніку Григорча. Застав очікуване: бібліотеку використовували замість туалетного паперу та для розпалювання грубок, по шкіряних палітурках книг вчилися влучно стріляти з пістолетів, на мармурових підвіконнях сікли м'ясо, паркет вирубали на дрова, вікна повибивали.
За місцевими переказами, у 1876 р. у маєтку гостював румунський "наше всьо" Міхай Емінеску (пригощав господаря хлібом з Йорданештів), а ще бував у 1940 р. румунський король Міхай. Напевно, інкогніто - бо ніяких свідоцтв того візиту не збереглося. Зате місцева школа (вже й не школа, а ліцей) носить ім'я Емінеску - і є однією з найкращих у області.
Місцевий люд свого часу славився як неабиякі будівничі з деревини: вміли самою сокирою зробити зруб. Гарне вміння, і зараз би згодилося.
Перша школа у селі була відкрита 28 січня 1883 р.
З місцевих обрядових дійств тут збереглося свято Плугошора (зустріч нового року) і Марцішор, а на цвинтар носять своєрідні поминальні деревця. З місцевих кулінарних смаколиків - твердий овечий сир каш (овець у Карапчеві багато).
