Це як в живописі: погляньте на магічний реалізм художників Латинської Америки чи анархію кольорів австралійських аборигенів, подивіться мініатюри в давніх рукописах Сходу - південна кров тече більш жваво, вимагає відповідних розкішних фарб, не терпить легких овертонів кольору. "Ми - темпераментні та дикі" - меседж народного мистецтва України. Руслана потрапила в саму гущу кольорового потоку, і не дарма!
Не можна географічно виокремити ці спалахи дитячої безтурботної радості кольору: ними охоплене і Поділля, і Закарпаття, і Галичина, весь ареал моїх невгамовних мандрівок. Можливо, спокійне Полісся та замріяна Волинь не так бурхливо виражають свою радість буття, побачимо.
Спробую виокремити кілька основних груп, які найбільш заражені кольором.
Паркани та огорожі.
О-о-о-о, це окрема пісня! Якщо ти бачиш паркан, розмальований героями мультиків Волта Діснея - ти посміхаєшся. Ти посміхаєшся і при погляді на грізних, які леви рикаючих... Стійте а це ж і є леви! Левів в якості сторожових псів, які пильнують недоторканість парканів, у нас багато. Та часто це всього лише фабричні алебастрові монстри "під мармур" розміром з середньої вгодованості кота. Справжні шедеври не роблять тисячними тиражами - погляньте на цих красенів з сіл, що славляться своїми замками - Кудринців на Тернопільщині та Чорнокозинців поблизу Кам'янця!
Церкви.
Від великого до смішного - один крок. І його сміливо роблять православні храми в містечках та селах Західної України. Тут вже не до радісних посмішок. Ці "шедеври" викликають нервовий тик у психічно-хворих та занадто дратівливих людей, а ще - у краєзнавців, в яких душа болить за збереження культурної спадщини.
Чому священники, яким дорікають про те, що зараз, у наш начебто просвітницький час замальовуються у храмах стародавні фрески, лише розводять руками? Бо громада зібрала кошти, громада вирішує, як зробити храм "красивішим", громада хоче не ахроматичних манірних естецьких вибриків, а свистоплясок червоного, жовтогарячого та зеленого. Чим яскравіше - тим помітніше і зрозуміліше. Най буде все як є?
Окремою підгрупою стоять каплички. Пам'ятаєте, як в Богдана Волошина було:
"Любов до церкви галичан така сильна, що якби можна було, то кожен мав би на своєму городі власну. Так само виглядає й з цвинтарями та святими місцями. Заповітна мрія галичанина - мати родинний склеп під вікнами. В гіршому випадку - на Личаківському цвинтарі у Львові."
Католики теж приносять офіру на вівтар богу кольору, та в них ці випадкі не настільки дикі. Хоча: в рідній Катедрі зняли образ св. Станіслава, датований серединою XVIII сторіччя, щоб замінити його на сучасне мальовидло без смаку, авторства та найменшої духовності. А ось хресні дороги у католицьких храмах як правило цікаві та незвичні. Думаю, цьому скоро теж буде варто присвятити сторінку: матеріалу вже зібралося достатньо.
Автобусні зупинки та дорожні вказівники.
Зупинкам теж варто присвятити окремий розділ, що і зобов'язуюся сама перед собою зробити скоро. Пам'ятаю, як мене роки чотири тому дивували галереї наших придорожніх мозаїчних див, які створювали жителі діаспор: невже є щось особливе в наших бас-стопах? а виявляється, є. Шкода, що прекрасна традиція вимальовувати шматочками слюди та скла зупинки вмерла разом з УРСР. До створення окремого підрозділу можете хіба що помилуватися інопланетним десантом на Буковині.
Щодо ж простих дороговказів, то це іноді - пам'ятники людській безграмотності.
