Будували два роки  — з 1732 по 1734-тий. Її план схожий на схеми бабусиних в’язаних серветок. Так і уявляєш собі таке плетене мереживо десь в сільській хаті на столі, з канонічною вазою з айстрами в центрі. Кажуть, конструкція церкви — дітище народної дерев’яної архітектури Центральної України. Начебто бічні купола, що завершуються світловими ліхтариками, нагадують оублені верхи дерев’яних храмів. Залишимо ці деталі архітекторам. Паруса, за допомогою яких четверик цернального барабану перетворюється на дванадцятигранному барабану куполу, двоярусна система тромпів — все це треміни для вузьких спеціалістів, нам їх знати необов’язково. Вистачить і естетичної складової: церква гарна, справді гарна, красуня!<?xml:namespace prefix = o ns = "urn:schemas-microsoft-com:office:office" />

Колись вона мала аж дев’ять бань, але реконструкція після пожежі 1811 року залишила тільки п’ять — теж достатньо.

Проте збереглися портали входів до церкви — ось де гімн майстерності різчика по каменю! Читала, що в орнаменті можна знайти не одного представника місцевої флори. Чотиритомник «Памятники градостроительства и архитектуры УССР» (том 3, ст. 294) навіть порівнює їх з тріумфальними арками.

Іконостас зараз, кажуть, не в найкращому стані, хоча в середині ХХ століття проводилася реставраційна робота.

До речі, сам храм вцілів в радянські часи лише завдяки імені Миколи Гоголя: тут за совєтів був його музей. Зараз переїхав поруч. Та про це ще поговоримо.

Іван Сидор, сорочинський піп, стверджує, що храм був ще й своєрідною фортифікацією (в XVIII  столітті? Щось сумнівно. Хоча...). Для цього, мовляв, в нього "півтораметрові стіни та довгі підземні коридори, які в разі небезпеки могли вивести з храму через річку Псел за кілька кілометрів".

Гм. Звичні легедли про підземелля? Теревені місцевого батюшки про оборонний характер храму я б і до уваги не взяла, якби не одне "але": по дорозі до церкви кожен неодмінно минає стару занедбану садибу. Місцеві розказували, що колись тут був санаторій, та вже давненько він не працює. До головного корпусу ведуть напівкруглі ворота. За ними - невеличкий, з виду досить старий будиночок. Товсті стіни. Рештки сякого-такого декору. Зайшла. І заніміла: хоча всередині й було пусто, відразу внизу. трохи вбік, починався справжнісінький, велетенських розмірів мурований підземний хід!

 Місцеві, на жаль, нічого путнього пояснити не могли. а зайти за консультацією до сусіднього музею Гоголя не було часу: вечоріло.