Добиралася пішки з сусіднього Середнього Водяного, тому до того, що побачу в Нижній Апші, була вже морально готова. Мене на виїзді з Середнього Водяного підібрав місцевий житель на дорогій іномарці. Кілька кілометрів, які відділяють одне село від іншого, ми їхали добрих хвилин 15 - дорога тут дуже, дуже, ДУЖЕ погана. І це той нечастий випадок, коли розбирає злість. Не так на дорогу - а де вони в нас по селах хороші? На дисонанс, на відсутність гармонії - хіба не це головний недолік світу?

Так от, в Нижній Апші простих хаток майже немає. Ну, кілька штук з боку Середнього Водяного - і все. Все інше - бундючні, велетенські (до чотирьох поверхів) хороми за безбожно дорогими парканами з якихось лискучих стальних гнутих труб і відполірованої до дзеркального блиску жерсті. Бо це РУМУНСЬКЕ село, а румуни здавна відомі як класні будівничі.

Дуже багаті, потворно дорогі будинки - і жахлива, страшна дорога. Контраст.

Запитую, звідки така розкіш. Головне питання - навіщо така розкіш? - з язика не зриваю, притримую в собі. В селі його не зрозуміють все одно. Заробітки? Москва?

Водій киває: і Москва, і загалом Росія, і Чехія, та скрізь...

"Бачите он той паркан?", - показує мій попутник. - "Знаєте скільки коштує брама?"

Не знаю, звідки б.

"18 тисяч".

Гривень? Виявилося доларів. Навіщо? Навіщо? За ці гроші можна би було навколосвітню подорож влаштувати, дізнатися і побачити стільки, що на півжиття б вражень вистачило. Всі ці невикористані шанси, непрочитані книги, не побачені музеї і країни поховані під цементними маленькими дворами (двори дуже маленькі, бо земельні наділи старі, на них стояли мініатюрні хатки - а зараз втюхані позбавлені смаку пафосні палаццо), і брама за 18 тисяч доларів над цими ненародженими, померлими мріями стоїть могильним пам'ятником.

Кажу, що це трошки так... е-е-е... понти і вихваляння. Попутник погоджується: вихваляння і є, не гіршу браму можна було б за 8 тисяч поставити.

Кажу ж, не зрозуміють тут моїх питань. А прибирати і опалювати такі сільські версалі як? Ламаною російською водій пробує пояснити:

"Они живут малЕнько, маленько только. Чуть-чуть".

Це він про те, що для сусідів ставлять чотири поверхи, всі вікна занавішують жалюзі (нема чого підглядати!), а самі тісняться потім в двох кімнатках першого поверху. Але сусіди вражені, на сходах біля вазонів якісь потворні лебеді (супер-тренд цьогорічних румунських сіл), мета досягнута. Кажу, каса маре на два поверхи, виходить? Водій здивовано і радісно сміється - я знаю, що таке Casa mare. :о)

P.S. Вкрай спритний і діловий чоловічок, котрий підвозив мене наступного дня від Броньки до Сваляви, взявся сперечатися з приводу румунських сіл: за його версією, правильно апшанці (апшівці?) роблять. На першому поверсі старі батьки живуть, на другому - син з сім'єю, на третьому - ще один син з сім'єю. Чи там дочка. Гніздечко, каже, зводять, стараються, щоб діти не роз'їжджалися по світах, вдома сиділи. Гарують тяжко по закордонах, ви думаєте, це просто - сім'я батька по вісім місяців на рік не бачить, щоб батько міг їм браму за 18 тисяч доларів поставити!

На моє питання, чи компенсує дітям і жінці брама батька і чоловіка водій нарешті замовк. І годі про ці показушні палаци.

Нижня Апша вперше згадується в документах з 1380 р. Головний місцевий скарб, старовинну дерев’яну Миколаївську церкву з дзвіницею (1604, за іншими даними 1561 р., перебудови початку XVIII ст.), з траси з Великого Бичкова на Хуст не видно. Варто на одному з сільських перехресть звернути ліворуч (якщо ви прямуєте з Тячева. Якщо з Рахова - відповідно, праворуч). Церква, чудовий зразок марамароської готики, стоїть на невисокому пагорбі. Над бабинцем здіймається квадратова у плані башта з підсябиттям та аркадою голосників. Шатро прикрашене декоративними башточками. В інтер’єрах помітно живопис 1825 р. (художник М.Манькович) та різьбу по дереву (П.Томашек).

На захід від храму розташована квадратова одноярусна дзвіниця. Дещо псують архаїчний вигляд храму сучасні двері. Навколо святині - старі надгробки, монументи і хрести, деякі датуються 1850 р.

В радянські часи у храмі було облаштовано музей народного побуту, що врятувало пам’ятку від цілковитої руйнації. В 1994 р. храм повернули громаді. Дерев'яна брама біля церкви походить з 1970-х рр.

Біля підніжжя храму з боку Середнього Водяного туляться дві старі, автентичні дерев'яні хатки традиційної архітектури (цікавішу з них можна побачити в галереї праворуч). Вони, здається, зійшли з старих листівок початку ХХ ст. Як туристу, мені вкрай шкода, що їх всього дві - коли Миколаївська церква царювала над Апшою, забудованою такими хатками, все було зовсім не так, правда? Як людина ж, я розумію, що не маю права вказувати місцевим жителям, в яких хатах їм мешкати. Хочуть багатоповерхові різнокольорові коробки з лебедями - мають коробки з лебедями. І ще з фонтанами у дворі поруч з свинарником.

В селі начебто збереглася ще одна дерев’яна церква, присвячена св. Василю (ІІ пол. XVIII ст., можливо, перебудови ХІХ ст., через які корпус церкви так видовжився, що башта опинилася ПОСЕРЕДИНІ даху). Ще в 1928 р. церкву було вкрито етернітом, а пізніше - банальною бляхою, дерево зрубів пофарбовано на коричневе. Поруч мала б бути маленька дерев'яна дзвіниця. На жаль, храм було неграмотно відремонтовано (всередині взагалі оббито картоном), через що втрачено історичний колорит пам’ятки. Перевірити, чи так це насправді, дуже важко: по-перше, церкву піди знайди (молодь про неї не знає взагалі, старші жителі Нижньої Апші скеровували весь час в різних напрямках. Я вбила на спроби підібратися до храму ПІВТОРИ ГОДИНИ на спеці. Дві церковні брами повністю зачинені, перелізти через паркан мені б там було досить складно, з ЖОДНОГО боку церкву ВЗАГАЛІ не видно. Ні шпилю, ні хреста, ні якоїсь стіни - НІ-ЧО-ГО. Це видається дуже підозрілим. Місцеві кажуть, храм давно стоїть покинутий. Стоїть? Точно стоїть? Я не бачила. 

Молитися апшанці ходять до мурованої Петропавлівської церкви під пагорбом з церквою Миколаївською. Досить простої архітектури, всередині ж вся розписана - в розписах стелі проглядаються парафрази "Трійці" Андрія Рубльова. Дуже дорогі з вигляду люстра (чи то пак панікадила?). Я була в селі увечері 9 липня. жінки поралися на клумбах біля храму. Дуже привітно і з усмішкою почали зазивати мене всередину на румунській мові, коли зрозуміли, що крім "Буна Зіуа" я ніц не петраю, перейшли на російську. Кажуть, за кілька днів у них храм (12 липня православні відзначають Петра і Павла, таки так). Всередині сільські діти слухають, як драматично, вкрай виразно розповідає їм щось з біблії (теж румунською) одна з бабусь: вечірня церковна школа.