Михайлівська дерев'яна церква в Колодному.

В Закарпатті маємо симпатичну церкву в Колодному. На Львівщині – розкішний костел в Великому Колодному. Тепер черга Тернопілля демонструвати, що й тут колись місцеві жителі розкорчовували  старі колоди, аби розчистити місце – чи для життя, чи для оборони. Це все – з області легенд, як і свідоцтва про замок, який був колись на пагорбі на околиці села (а в XV столітті – і цілком собі міста). Ми про храми будемо.

	Одна з двох. Далі буде. Колись.

Мій метод (нічого не планувати, ніяк не готуватись) спрацьовує не завжди. В Колодному на Збаражчині він таки дай осічку.

Це якраз серединка дороги між Тернополем та Вишнівцем. Хоча село й підкрадається до траси десятком хат, до місцевих архітиектурних цікавинок ще топати і топати. З дороги не видно НІ-ЧО-ГО, майте на увазі.

На перехресті, коли Тернопільл десь за спиною, нам треба йти ліворуч, в напрямі страшного топоніму БОЛЯЗУБИ – поки не захочеться спитати дорогу далі. Там скерують. Хоча в Колодному чомусь масово недочувають.

Орієнтир такий: праворуч пошта, ліворуч залізний фіолетовий магазин, від нього біжить в правий бік вниз стежка. Туди.

Машиною? Ні, краще не треба.

Від дерев’яної, блакитної як скрізь на Волині церкви відкривається чудовий вид на ставок. Десь там, неподалік греблі, є ще й мурована стара церква. Я про неї забула :о).

Хоча дзвіниця Миколаївської церкви (в чотиритомнику датується кінцем XVIII – початком ХІХ ст., на самій дзвіниця з цифрами 1585, а вже нижче – XVIII, так що перша цифра може бути номером в реєстрі) – вже щось. Сама церква взята в облогу побіленими старими хрестами і прикрашена зображеннями романтичного виду довгокосих юнаків, які або сумно роздивляються хмарки, або рубають обрубком фламберги собі руку з терезами.

А Миколаївська церква – мурована, та ще й оборонна. І датується фантастично-привабливим 1575 роком.