Координати: 48°54′26″ пн. ш. 26°32′14″ сх. д.

Карта

Близько 200 жителів. Перші письмові згадки - 1564 р як власність Писарської. Тоді ж згадано сільський млин. 

Карачківці - столиця Подільських Товтр, і добиралися туди, в царство мальовничих зелених пагорбів і бездоріжжя, раніше накарачки. Так і виникла назва села.

Це я прибріхую, звичайно, але й зараз добиратися доведеться на них, накарачки, якщо ваша тачка не надто потужна. Стара дорога з Кам'янця на Ярмолинці через Томашівку і так не в радість колесам, відгалуження від неї до Цикової теж не автобан, і от коли здасться, що все, попереду лише вовки і цвіт папороті раз на рік, з-за жовтуватих скель за лісом вигулькне цвинтар. Все, Карачківці, можна перестати нервувати і почати радіти товтрам. Столиця ж їхня, кажу. 

Карачківці довго собі ім'я до лиця підібрати не могли. Карстова Лука, Карасівка, Карамовка - он скільки було варіантів. Йосип Курновський в "Історії села Карачківці" згадує легенду, за якою Карачківці колись і не селом були, а княжим містом Золотим Яблуком (привіт, Нью-Йорк!), зруйнованим злим Соломієм Буйняком. Підозрюю, в Соломія був нікнейм Шолодивий Буняк, і він лише тим і займався, що намагався нашкодити Поділлю, залишаючи місце для подвигу тодішнім героям, які його раз за разом поборювали. Й.Курновський згадує і перекази про назву поселення: чи то сюди, в глухомань, висилали непокірних на кару, чи то турки змушували полонених накарачки залазити і злазити з Сокіл-гори. О, карачки таки фігурують в народній етимології! Кльово. Додам ще одну версію: саме через рельєф тут не надто родючі ґрунти, і хліб народ добував собі тяжко, постійно рачкуючи на городах. Чим не версія?

Буйняк-Буняк і справді мав тут що зруйнувати: саме з боку Цикової було знайдене городище з насипним чотирикутним валом. Ще одне городище є на захід від села в урочищі Скала. Плюс давно розорані 11 курганів-"могилок", досліджених у 1883 р. професором Б.Антоновичем. 

Єдиний сільський храм, дерев'яна Троїцька церква, якраз на цвинтарі. Вона здається непропорційно великою для малесенького села. Але це зараз Карачківці малі - у 1830 р. тут проживало майже 700 жителів, в 1908 р. - 787 людей.

Відразу за храмом, ще до кладовища, буде запаморочливий медоборський краєвид: ліс, урвище під ногами, далі наступний пагорб. Саме сюди карачківчани зносять своє сміття. 

Місце видне - і, як кажуть віруючі, намолене. Троїцьку одноверху церкву звели в 1853 р., розібравши попередницю. А ту - теж одноверху, але вже тяжко стару - в свою чергу збудували у 1726 р. на місці ще більш давнішої, зруйнованої якимись супостатами. Враховуючи хронологію, супостатами мали би бути турки, які хазяйнували на Поділлі у 1672-1699 рр. 

З Карачківців справжні туристи, а не лінтюхи на кшталт мене, вибираються в похід до Сокіл-гори, її міні-печер та пошуків кармалюкових награбованих скарбів та захованих багатств розбійника Бояна. Мене ж більше цікавить архітектура, хоча й на гарний краєвид не проти помилуватися. В Карачківцях такий є - треба від церкви перерізати все село аж до досить крутого спуску до річки.

До якої річки, он же річка була вже, Смотрич? Угу, до нього. Знову. Місце для своїх домівок карачковецькі першопоселенці-карачуни вибрали класне і правильне. В Кам'янці Смотрич, вже дорослий, в останній чверті своєї течії, робить повну петлю навколо Старого міста, а в Карачківцях він лише тренується до цього сальто-мортале. Петля майже повна, нехай і менша за розмірами за кам'янецьку. Ну от там, де вже скромний мостик без билець, і буде гарно: Смотрич урчить левеням, збурюється часом аж до білої води, а над ним апатичні і вічні скелі. 

Була б я середньовічним пустельником, теж би в Карачківці перебралася: по-перше, гори захистять, по-друге, річка ворогів затримає, по-третє, ліс прогодує. І гарно, це ж теж важливий фактор. Праворуч говірка вода, ліворуч заліснена гора - та тут затишно, як котику у тепленькому черевичку. 

Село місцеві поділяють на кілька частин. На правому березі - лише кілька хат: розділені Нейковим потічком Велика і Мала Заріка. Цим вже місця на півострові не залишилося, але до тиші і безпеки місця, гарно укріпленого природою, все одно тягнуло. На Нейковому потічку є невеликий, але драматичний водоспад біля Фесьового яру - бачила його лише на чужих фотографіях. 

У 1892 р. в Карачківцях запрацювала церковно-парафіяльна школа - чи це не той будинок біля храму, у якому зараз розміщується сільський ФАП?

В матеріалі Й. Курновського згадується ще й подвиг баби Харабихи - селянки Марії Мартинівни Хробачук, котра разом зі своїм чоловіком проживала біля лісу, над яром, і у Другу світову війну врятувала не одного іудея.