Все плуталося в рекордну травневу спеку, села і їхні пам'ятки плавилися у моїй голові, перемішуючись в темну пластичну масу - так плавиться шоколад, забутий на залитому сонцем столі. Тому в центрі Бобівців я причепилася до бабусі: а де в вас тут дерев'яна церква?
Та була колись, каже бабуся, тільки не тут, а на Вівтарі (так один з сільських кутів називається), та й ту давно перенесли. Як перенесли, куди перенесли? Так в Чернівці. А там же в скансені церква з Драчинців, це ж сусіди ваші, а ваша де? А не знає бабця, де вона. Але перенесли.
Може, все-таки провалилася - і легенда каже правду?
Так що церква, така, щоб стара, є лише одна - і її від школи та монументу загиблим у Другій світовій добре видно: нечасто на православних храмах побачиш на куполі таку струнку сигнатурку. Маяк Бобинців, помітний здалеку.
І я пішла до церкви - тиша, спека, старі покинуті хатки самого милого, самого автентичного вигляду, а затінок - лише коли над тобою пролітає лелека. На щастя, в Бобівцях дуже багато лелек.
Пленталася повільно, аж тут на горбку перед храмом вигулькнув старий купол: ох нічого ж собі Медведецькі влаштували усипальню! Спекотне дежавю з Раковою стало ще сильнішим, коли обернулася: так і є, пагорб ліворуч вкритий не просто деревами, а старим парком, а на галявині - вона, абсолютно нікому не відома і не потрібна панська садиба. Кожна така знахідка - маленький власний тріумф, не чутні стороннім фанфари. Люблю таке.
Садиба мусила бути гарнішою (орієнтовний початок ХХ століття - чи все-таки кінець ХІХ-го?), та радянщина до архітектурних вибриків ставилася суворо, оббиваючи ліплення, знищуючи флюгери і каміни. І дерева, здається, теж вже заважають - як і всі ці ліфти для їжі і ковані фінтіфлюшки. Навколо будівлі все ще чимало товстезних, велетенських лип, але й викорчуваних з коренем пеньків теж чимало. Дивом вціліла безсоромниця - так на кримських паркових екскурсіях називають суничницю, суничне дерево, екзот для Буковини.
Так як за переказами церкву звели якісь предки Медведецьких, храм приблизно датуватимемо серединою ХІХ ст. Приблизно-преприблизно. Бобівці населені українцями (хоча в міжвоєнний час тут і заставляли всіх вчити румунську), а ким за національністю був пан, хто вже відає. Та й неважливо це насправді. Від пана і його сім'ї лишилися лише понівечені домовини в усипальні-каплиці. Та й то не від пана - Юрій Медведецький виїхав з Бобівців у 1939 р., залишивши поля і ліси селянам. Так наче у нього вибір був.
Усипальня, досить якісний нео-візантійський стиль з розкішними дубовими дверима і все ще помітною поліхромією в інтер'єрі, мала бути зведена на межі ХІХ-ХХ ст. (скоріше 1890-ті, здається), але в селі склеп чомусь помилково датують фантастичним 1622 роком.
Пам'ятник вбитим євреям натякає, що ще на початку ХХ ст. Бобівці були цікаві для синів Ізраілю: отже, торгували тут, мали б і ярмарки якісь бути. На цвинтарі також зберігся монумент воякам, що загинули у 1917 р. в часи Першої світової. Начебто спорудили його на кошти Марії Москалюк.
