З палацем не все зрозуміло. На око - з натяжкою - кінець ХІХ ст. (начебто 1893). Таке типове дітище часів еклектизму зі штампованими (гіпсовими? алебастровими?) сандриками і вазами (таким же декором хизується кілька десятків будинків у Сторожинці) та кованим балконом. Добротно і без зайвих витребеньок - було. Донедавна в палаці розташовувався дитячий санаторій, зараз же споруда у такому катастрофічному стані (другий поверх просто сочиться вологістю, штукатурка облітає як осіннє листя, кути скоро заваляться), що з мешканців тут лише смішний чорно-білий пес, який шалено хоче, щоб йому чухали спинку. Всередині - розруха, навалені парти, коротше, місце похмуре навіть в теплий серпневий сонячний день. Річечка Жидівка, котра колись омивала маєток, зараз перетворилася на брудний непривабливий струмок.
Кому палац належав, здогадатися неважко - біля Михайлівської церкви цілий ряд помпезних неоготичних надгробків від 1875 р. до 1930-х - Фльондори, відома в цих краях родина, такі от Потоцькі Північної Буковини. Як не їм, то найвідомішому місцевому роду баронів Гойянів (Goian).
В парку давно заглохлий, напіврозвалений фонтан, парк теж являє собою жалюгідне видовище.
Ось цьому реферату з якимось невідомим нікому графом Сикантином я не вірю - не міг графський рід не лишити по собі жодної згадки. Хоча загалом там маса цікавинок про село і його кути - і таки правда, і Одая, і Кобилянська існують до нашого часу.
UPD з 2020 року.
З Сикантинами розібралися завдяки ще одному палацику фон Фльондорів - у Великому на Вижниччині. Єлена з фон Фльондорів наприкінці ХІХ ст. вийшла заміж за австрійського вояка і представника знаменитого роду графа Анатоля Біго де Сен-Квентіна. Біго загубилося, а Сен-Квентін з часом у пам'яті людей перетворилося на Секвентіна. :)
Перший санаторій у маєтку відкрили 1.11.1948 р. - на 25 ліжок. З 1950 р. заклад перекваліфікували на дитячий. З 1971 р. - пульманологічний санаторій, з 1979 р. - вже гастроентерологічний.
Від палацо-санаторію в його агонії можна стежкою вздовж ріки вийти на землю обітовану Старої Жадави - до невеликої одноверхої Михайлівської церкви (1806). Гіпотетично цей компактний храм є дерев'яним, але ремонт 2008 р. (а, можливо, й більш ранні ремонти теж) зробили свою чорну справу - справжньому шукачу "дерева" тут більше нічого робити, а от серце любителя чеканки. якогось там джигіта з гір, зрадіє - і дзвіниця, і церква, і цвинтарна брама виблискують на сонці як корабель уфолюдків з планети десь біля Деліба.
Кілька старих кам'яних хрестів на першій церковній лінії (якщо можна такі пляжні аналогії проводити) мають кам'яні ж вінки - і так як африканці з диких племен роблять велосипеди з пальмових листків в сподіваннях задобрити бога Карго, так і тут селяни повісили на хрести без таких от кам'яних оздоб дешеві пластикові вінки.
Найдавніші хрести широкі, кряжисті, вросли в землю. Їх побілили. Могили Фльондорів, когось з родини Франгополо, баронеси Катерини Гойян (1843-1878) і довголітнього місцевого пароха Теодора Шкраба (1847-1922, напис на могилі правильною українською) не чіпали.
Тільки біля церкви розумієш, чому з нею такі транспортні проблеми - а немає до неї ДОРОГИ як такої - лише стежки. П'ять повеней за літо, дамба, забита рибою - і зірваний у результаті міст.
Вже потім буде Сірет, і кінь, і віз, і прозора вода. І кіркут майже в центрі села, неподалік від школи - запарканений з трьох боків, він залоишиться вільним з четвертого, але кому потрібні походеньки по пояс в кропиві?
