Навіщо сюди їхати?

Дивитися храми села. Всі три.

Козир в рукаві Топорівців - кам'яна Ільїнська церква. Одна з найстаріших на Буковині, з 1560 року. Дзвіниця та мурована огорожа, пишуть вчені, виникли тоді ж.

Вам обов'язково треба про неї знати, що святиня має за основу тип трикупольного триконхового храму з напівциркульною апсидою та невеликими бічними конхами в товщах стін? Я теж думаю, що без таких відомостей неспеціалісти можуть і обійтися. Варто просто побачити цю церкву-воїнессу, таку собі Ксену серед буковинських святинь - і цього вистачить. Монолітна, як камінь, міцна, як камінь - ну бо ж з каменю. Хоча схожа й на типово-буковинський винахід - дерев'яні хатні церкви, без куполів і високих шпилів. Скромність і ще раз скромність - інакше з мусульманськими володарами краю було не домовитися.

Скромність не завада хитрості. Думаєте, куполів немає? Хех! Є вони, всі три - спираються на врізані в стіни неглибокі підпружні арки. Середній вищий за бічні. Проте зовні це не помітно - до куполів піднімаємося тісним бойовим ходом у стіні аж на дах (це якщо вам пощастить зустріти біля церкви паламаря з ключами). Такий ось секрет у церкви. Такі приховані склепіння характерні й для інших буковинських православних святинь тієї доби, коли край страждав від турецького ярма.

Вікна де, питаєте? Ну так он - амбразури бачите? Чим не вікна? Це ж і фортифікаційна споруда, не забувайте. з оздоблення тут лише білокам'яне різблення порталу. Схоже можна побачити в Хотині. А верхом, під стріхою, йде ряд бійниць.

Дзвіниця - поруч. Теж мурована, квадратова, двоярусна. Слугувала й парадним входом до церкви: в ній прорублені напівциркульні арки. Дах вкритий гонтом, але лякають мене знавці, що мають храм перекрити металоцерепицею. Втратить церква дещицю старовини при цьому, шкода.

Звів це оборонно-сакральне диво начебто місцевий шляхтич Мирон Барновський, з роду Могил. Є така версія (а що жив господар пізніше за 1560 рік, то дату з'яви храму іноді відсувають на 60 років пізніше). Його, що піднявся в своїй ієрархічній кар'єрі аж до титулу молдавського господаря, в стінах храму начебто й поховали потім.

Ще один переказ розповідає, що в селі під час бою з турками впав з коня сільський старшина, а його помічник Мирон Мовіла (може, співзвучність прізвища - це все, що пов'язує Топорівці з Могилами?) врятував його від неминучої смерті, допоміг піднятися на скакуна. Староста поклявся, що за своє врятування зведе на місці падіння храм. І з’явилася церква-воїн, що субмариною пливе через хвилі часу.

І інтер’єр церкви скромний до лаконічності. Колись ці стіни вкривали фрески, та після довгих років запустіння від них не лишилося й сліду. Новий іконостас зміями обвивають новорічні гірлянди - чомусь селянам сусідство Нового року і християнських традицій не видається дисгармонійним.

Якщо паламар дозволить, підніміться по вузькому ходу до бойового ярусу, щоб побачити заховані куполи і відчути те, що, можливо, відчували давні захисники Буковини в часи, коли навіть храми перетворювалися на міні-фортеці. До речі, ще одна легенда пам’ятає, як високий дах з захованними куполами став в’язницею для трьох топорівчан, які виявилися оточеними турками.

Зараз тут моляться кілька десятків православних Київського патріархату (близько 80 чоловік).

Є дуже-предуже скромний костелик з початку ХХ ст. (зараз відданий нечисленній греко-католицькій громаді села, розташований при дорозі ближче до Чернівців і Магали).

А ще - велетенський, схожий на казковий замок храм при дорозі. Навіть башта з годинником є. І вітражі. І була, ще зовсім недавно була на храмі і його ошатній розцяцькованій брамі стара гарна черепиця (останніми роками її замінили на бездушну сучасну штамповку). Взагалі, храм виглядає настільки нереально-фантазійно, що повірити в його приналежність до московського патріархату важко. Але приходиться.

Звели це православно-неканонічне диво в 1914 р. Тільки от неканонічним воно видається хіба після блакитних "дерев'яшок" Волині: саме такі витончені православні храми здавна будували у Північній і Південній Буковині. Я сама бачила схожі святині у Сучаві, а у карпатському Кимполунгу й взагалі стоїть майже сестра-близнючка топорівецької церкви (1908-1913). Тільки з різнокольоровою черепицею,а тому й більш гарненька. (Див. її фото в галереї праворуч). Схожий храм, присвячений св. Георгію, бачимо й у селі Босанчі біля Сучави (1903-1905). Обидві святині спроектував австрійський архітектор Карл Ромшторфер (Karl Romstorfer, 1854-1917), котрий на той час мешкав у Чернівцях. Там він протягом 11 років був професором, а потім ще дев'ять років був директором Державного промислового училища. Тож можу несміливо, але стверджувати: є велика вірогідність того, що церкву в Топорівцях будували за проектом саме Карла Ромшторфера, дещо видозміненим після зведення катедрального православного Успенського собору в Кімполунгу.

На початку ХХ століття Топорівці балансували на межі між селом і містом і цілком могли претендувати на назву "містечко". Проживало на початку ХХ ст. тут близько 200 родин - не так і мало для не надто людної Буковини. Тоді й знадобився цей замок-храм - стара Ільїнська церква всіх би не вмістила.

Тут все гігантське або майже-гігантське. Величезна зелена галявина, висока башта, над-кольорова брама... Цікаво, як всередині?

А ще Топорівці славляться народними костюмами та тайстрами - це такі розшиті яскраві сумки з тканини. Сама бачила не менше трьох. Гарні, заквітчані. Ходила б з такою. А от такого штибу весілля - страва на любителя.

Але давайте докладніше про нову церкву, головну архітектурну домінанту села.

Якось 7 березня 2007 року мене абсолютно випадково занесло в Топорівці. Після довгого і прискіпливого вивчання мого журналістського посвідчення піп нової церкви-красуні, молодий ще отець Сергій, запустив мене-таки до храму. Запустив і дозволив фотографувати - це одна справа, а от те, що він ще й розказав масу цікавого про цю незвичну святиню - справа ой яка інша!

Я й не думала, що церква, збудована в 1914 р., могла встигнути обрости такою кількістю легенд і бувальщин.

Отже, народ розповідає так. На 1910 рік стара Ільїнська церква вже не могла вмістити всіх віруючих у селі - старий храм-воїн не був розрахований на епоху первісного накопичення капіталу. Тоді з жителів Топорівців склався своєрідний "оргкомітет", який вирішив будувати нову церкву. Обійшов той комітет всі околиці села, вибираючи найкраще місце. І на Капітанський горб піднялися, і з півночі та півдня на Топорівці подивилися - ну немає кращого місця, аніж те, де стояла в ту пору корчма одного єврея. Гарне він місце собі вибрав: якраз при дорозі на Чернівці з Хотина. Багато там людей спинялося на нічліг, багато й місцевих селян приходило перекинути чарочку - а єврей все збагачувався.

Пішли люди до корчми пояснювати справу. Та корчмар ні в яку погоджуватися на таке не хотів. Тицьнув селянам руку під ніс і промовив: "Коли в мене на долоні волосся виросте, тоді віддам я вам під церкву це місце!" (Хто там згадав стару анти-пропаганду онанізму? А ну тихо!)

З того ж часу в храмі живуть величезні панікадила, числені різблені дерев'яні лави, які стоять вздовж стін та в одному рамені церкви, де зараз розміщається один з двох церковних хорів (вона хрестова в плані). Розписи ж, іконостас, ікони - все сучасне і, як з жалем зазначив о. Сергій (до речі, теж буковинець, з Заставнівського району), особливої мистецької цінності не становить. Священик хоче прибудувати на подвір'ї каплицю для свічок - за прикладом Боянів. Каже, занадто чадять в церкві свічки - і дихати важко, і стіни темніють. Але я ж хотіла розповісти, що ще лишилося тут з початку ХХ століття.

Бо лишилося щось справді цікаве. "Сідалище". По-простому - трон. Наївні топорівчани вірили, що раз вже цісар дав гроші на церкву, то він неодмінно приїде на її освячення - і підготували для австро-угорського монарха достойне місце для сидіння.

Зрозуміло, що Франц-Йосип в Топорівці не приїхав. Зараз сідалище зберігається в закристії - мала змогу його побачити й сфотографувати.

А при вході до церкви є невеликий список тих, хто найбільше пожертвував на церкву і допоміг при її побудові.

Зовнішній ремонт храму закінчили в 1998 р., внутрішній в 2002 р. Годинник працює, просто ліньки його щодня заводити. Шкода, що стара гарна черепиця, яка станом на 2007 р. зберігалася ще на воротах до церкви, поступилася сучасній металочерепиці.

Селяни ще не знали, що віщують їм дзвони нової церкви, які зазвучали в 1914 р. Війна нахабно пройшлася селом, перекопуючи городи під окопи, гримлячи вистрілами в урочищі Пагри. Іронія долі: саме в день святого Іллі російські війська прорвали лінію фронту і пішли на Прут. За два тижні росіяни поверталися тим ж шляхом: їх гнали австрійські загони. Поле між Рідківцями і Топорівцями стало місцем вічного спочинку для 20 тисяч солдат. Кажуть, в Першу світову тут у складі 326 полку 82 дивізії легендарний Василь Чапаєв за хоробрість отримав георгіївський хрест та офіцерське звання.

Та прості люди тікали з рідних Топорівців, щоб повернутися в понівечене війною село аж за рік. А вже з 1918 року українське село дізналося, що таке румунізація. Заборонялося навчання рідною мовою, заборонялися носити кольори національного прапора. Незгідних з новою політикою чекав розстріл... До речі, про вбрання. Топорівчани дотепер зберігають традиційні строї, в яких з’являються на весіллях та під час великих свят, хоча найчастіше в них можна побачити учасників місцевого танцювального ансамблю «Вишиванка». Місцеві костюми відрізняються неабиякою пишністю і декоративністю, щедро прикрашені вишивкою, а головні убори — пір’ям та ковилою.