Ах, яким красунчиком він виглядав колись! Розкішні форми, багата ліпнина, витончений силует. Цегляний, з різалітом та балконом, в стилі французького необароко. З півдня до будинку приєднаний Г-подібний господарський корпус. Старенька біля костелу ще пам'ятає часи, коли тут жили "пани". Та що то були за пани, її, юну дівчину, мало цікавило: в неї роботи багато, а ще вчитися хочеться.
Зведений палац за наказом Збігнєва Лянцкоронського у 1896 р. на підвалинах оборонного замку Потоцьких (XVII ст.). Все інше від замку Потоцьких - крім підвалин - попередньо розібрали.

Саме в XVII ст. Тартаків став головною резиденцією магната Щенсного Казиміра Потоцького, ще до того, як багатій звів для укоханої дружини Христини з Любомирських місто Кристинопіль, сучасний Червоноград. На той час за жвавістю торговців і багатством Тартаків значно обганяв сусідній Сокаль. Коли ж Кристинопіль було зведено, в Тартакові оселився племінник Фелікса (Щенсного) Казиміра, Францішек Салезі Потоцький (1700-1772). За часи його панування в містечку було засновано іудейську друкарню і мануфактуру з виготовлення сукна (діяла до 1811 р.). Замок же став місцем шляхетських зустрічей. Потоцький запрошував сюди з гастролями італійську оперу.

8 березня 1781 р. тартаківський і кристинопільські ключі в Потоцьких купує князь Адам Понінський. Князь швидко обростає боргами - і Тартаків бере під своє крильце спочатку австрійський уряд, а потім Феліціан Росновський. Як посаг його доньки Рози Тартаків переходить в 1849 р. в руки Лянцкоронських, які й реконструювали його, орієнтуючись на "Casino de Paris" в Монако.

На початку ХХ ст. (до 1929 р.) Тартаковим володіли Урбанські. Остання власниця палацу, Марія Урбанська, так і не вийшла заміж, бо порядної пари не трапилося. Загинула чи то в Сибіру в 1940 р., чи то своєю смертю на батьківщині, перед тим склавши заповіт на користь дітей Сокальщини. Олена Яворська розповіла в 2006 р. цікаве про палац: дзеркало з гербом Урбанських до цього часу прикрашає кабінет для ВІП_гостей БК у Сокалі. 

 Замок незаслужено позбавлений згадок в старих документах, тож яким він був - докладно невідомо. За описом 1847 р. відомо, що стіни замку були прикрашені фресками, а ще тут була гарна бібліотека. Колись споруду оточував рів, зараз навіть слід від земляних укріплень знайти непросто серед джунглів недоглянутого парку. Як непросто й повірити, що південно-західні стіни з контрфорсами - це і є найстаріший релікт Тартакова, справжній фрагмент фортеці. Дістати б десь мідьорит Мєчислава Стечинського з серії "Okolice Galicyi", де видно руїни ще не палацу, але замку... 

Ігор Хома розповідав, що була тут ранiше школа (як і заповідала Урбанська). В підвалах приміщення облаштували шкільний тир. І якась дуже вже була підозріла історія з тією пожежею, подейкують про зумисне підпалення, а ще про пияків, що загинули начебто у вогні. Хоча у версію недопалка я б вірила більше. В 1990-х у селі звели типового проекту школу - зараз ледь заповнену дітьми - оце і стало вироком палацу. Були плани перетворити палац на будинок відпочинку для шахтарів (адже Сокальщина - це Донбас Галичини). 

Незвичний сюрприз, підготовлений невтомним Ігорем Хомою. Отже, українська архітектура через призму світової літератури:

Неподалік від маєтку N, на широкому пологому плато самотньо стояв напівзруйнований замок Тартаків, про який серед народу ходили моторошні легенди... Якщо вірити селянам, в замку бачили старого сивого чоловіка, ніби каштеляна. Він одягнений так, як одягалися сотні років тому. Селяни твердять, що йому тисяча літ, а у великій, чудово збереженій залі замку стоїть дивовижної краси мармурова жінка з мертвими білими очима. Деколи, вночі, вона оживає і гуляє похмурими коридорами у супроводі численних примар, і тоді чуються дивні голоси: дике виття, жалісний плач, солодкі манливі звуки...

(...) 
Правда полягає в тому, що в великій залі замку й справді стоїть чудова мармурова статуя жінки, небаченої краси жінки. Дехто каже, що предки родини Тартаковських разом з хресним походом йшли до Палестини визволяти гріб Господній і привезли з Візантії скульптуру Венери, витвір рук якогось грецького митця. 
Інші розповідають, що славна своєю красою та гріховодством дама з тієї родини звеліла одному італійському скульпторові увічнити себе, до того ж у костюмі, не підвладному моді, який ще до гріхопадіння носила у раю Єва. Це відбувалося десь у часи Бенвенуто Челліні, а прекрасною дамою була старостіна Марина Тартаковська... Її ж портрет у людський зріст висить в одній з похмурих кімнат замку, стелю якої прикрашає велика фреска - Діана у купелі. Старостіна одягнена у темний оксамит, і має на голові польську шапочку з пучком чаплиного пір'я... 
...."У Кракові зберігається чимало старих забутих актів, серед них і матеріали одного процесу з часу панування старостіни Марини - свідчення про сваволю цієї вродливої вдови, яка правила в Тартакові, наче абсолютна монархиня. Одного разу її було звинувачено у вбивстві слуги, як виявилося згодом, шляхетного походження, і тоді до неї вирушила королівська комісія. Проте одного виду цієї жінки вистарчило, щоб обеззброїти суддів. Комісія ні з чим повернулась назад. Зараз же замок без господаря. Після смерті останнього власника його вдова, красуня Зоя Тартаківська, переїхала в Париж...

(...) 
Переді мною височів палац із дахом свинцевого кольору, - голова дракона під ним, певно, випльовувала у дощову погоду потоки води, - з балконом, який тримали на своїх кам'яних плечах фігури оголених турків, та розкішними парадними сходами. У глибокій ніші муру виднілася висічена із каменю скульптура якогось монгольського хана з потворною головою і сплутаними ланцюгами руками. Посеред викладеного бруківкою та вкритого сніговим килимом подвір'я було вимуровано ложе фонтану, над яким розпростерла широкі віти величезна липа... Старець повів мене угору сходами, відчинив майстерно різьблені двері, і я переступив поріг цього славного, повитого мороком таїни замку. Ми йшли широкими мармуровими сходами, піднімалися і спускалися крученими виндами, проходили то широкими й розкішними, наче алеї, коридорами, то глухими і незатишними ходами, схожими на підземні лабіринти шахти. Величезні дерев'яні оббиті залізом двері відчинялися й знову зачинялися за нами пропускаючи нас... З кімнати в кімнату нас супроводжували тіні минулих століть. Тут, на стінах, висіли чорні лати, прикрашені білими ангельськими крилами, здобуті в бою турецькі знамена та бойові литаври, турецькі сагайдаки зі стрілами; шпалери на стінах покоїв із сценами зі Старого Завіту були пожовклі і поточені міллю, яка від найменшого доторку роєм здіймалася у повітря... Були там затишні, оббиті збляклим блакитним атласом або колись білим, пожовклим уже від часу, мусліном, стіни будуарів з великими камінами, на яких стояли живота ті порцелянові китайчуки, з туалетними столиками й дзеркалами у срібних рамах, та всілякими витребеньками того часу... З маєстатичних залів з вишуканими барельєфами та гігантськими фресками ми потрапили до спалень з розкішними ложами, увішаними шатрами. У одному покої на мармуровому узвишші стояла ваза, яку могла створити тільки рука грека або італійця з його своєрідним баченням краси. У наступному - усю ширину стіни займала велетенська різьблена шафа, заставлена чудовими витворами зі скла та кераміки, барвисто розмальованими, з виписаними на них крилатими висловами; такий посуд виготовляли у 15 та 16 столітті на догоду чудернацьким німецьким смакам. У стінах, обшитим коштовним, почорнілим від часу деревом, шарудів шашель. Вікна були здебільшого закриті віконницями, тому фарби на старих полотнах, котрі повсюди прикрашали стіни, протягом століть так сильно потьмяніли, що мужні рицарі, розкішні старостіни та багато зодягнені дами стояли, здавалося, у глибокій тіні, і лише то тут, то там, наче з темряви ночі, прозирали прекрасні світлі обличчя. Усе було занедбане, запущене, вкрите сірим, мов попіл, пилом, обвішане павутинням; в повітрі пахло тлінню... Нарешті ми ввійшли до досить просторого покою у формі чотирикутника, облицьованого чорним деревом, у якому не було жодних меблів. На центральній стіні висіла картина у позолоченій рамі, покрита зеленою завісою... Старий підійшов до портрета і смикнув за потаємний шнур. У повітря знялася пилюка, і з сірої хмари появилося зображення жінки, надзвичайно звабної. Вона була струнка і висока, зодягнена в чорний оксамит, звернене до мене обличчя хтозна чи можна було б назвати вродливим, проте воно вабило своєю свавільністю та сумним усміхом; обрамлене темними кучерями з кокетливо посадженою на них польською шапочкою, це обличчя видавалось демонічним. Великі темні очі, здавалося, світилися фосфорним блиском, і не відпускали мене, навіть коли я ступив крок убік". 

Твір написаний в 1887р., але матеріал було зібрано приблизно в 1840-х, під час численних поїздок письменника Галичиною. Родоначальник мазохізму цікавився легендами та старими руїнами. Наскільки художня правда відповідає історичній, зараз вже сказати неможливо.