Коморовські у свої свірзькі часи були щасливі, молоді, з великою кількістю друзів. Ірена надзвичайно добре малювала. У шлюбну подорож поїхали на три місяці до Єгипту, де трохи підлікували психічне здоров'я Тадеуша, котрий перебував у затяжній депресії через травму, отриману під час кінних тренувань під Варшавою.

Ірена була єдиною донькою  - і батьки її обожнювали. Вона була яскравою, товариською, обдарованою. У 1929-1930 рр. батьки Ірени, граф та графиня Лямезан-Салянс, померли - і замок відійшов дочці. Коморовські мешкали переважно у Теребовлі (Тадеуш командував теребовлянським полком, тож багато часу проводив там по роботі) та Свіржі - сюди граф приїздив по вікендах. На той час це був ледь не останній середньовічний замок у Речі Посполитій, у котрому все ще жили. Мали також апартаменти у Львові.

У Свіржі мали непоганих адміністраторів - і замок непогано почувався. Коморовські часто влаштовували у твердині вечірки, на які приїздили польські військові з дружинами.

Тадеуш Коморовський як спортсмен-вершник брав участь у одній з Олімпіад, тож не дивно, що у Свіржі подружжя розводило скакунів. І граф, і графиня часто їздили верхи навколо замку, а під час перебування у Львові - на Погулянці. Часом брали участь у перегонах, відвідували бали та полювання. 

Граф був людиною домашнею, часто допомагав на кухні і любив прибирати. Він планував вийти на пенсію і займатися виключно Свіржем: любив це місце, цікавився сільським господарством. Та не так сталося, як гадалося.

У 1938 р. війна наближалася невблаганно - і Тадеуша Коморовського перевели з Теребовлі до польського міста Грудзьондза, де він очолив вкрай престижний Навчальний центр кавалерії. Тоді подружжя покинуло Свірж і мешкало у кам'яниці на грудзьонському Ринку. На першому поверсі під графськими апартаментами розташовувався кінотеатр.

В останні дні серпня 1939 р. адміністратор свірзького замку попросив графиню приїхати у Свірж у справах. Графиня відправилася туди одна. За кілька тижнів почалася війна, яка на довгий час розділила пару. Не могли ні листуватися, ні дзвонити одне одному - і не мали уявлення, чи жива ще їхня друга половинка. Ірена писала у спогадах, що у Свіржу в ті дні "до другої ночі слухала радіо. Передавали ту відому промову Гітлера, котру виголосив у переддень нападу на Польщу - страшно агресивну, бойову, що відповідальність падає на поляків тощо. Слухала його промову і подумала: війна. Поїхала до Львова і зголосила замок у Свіржі на шпиталь, але панував страшний балаган, ні з ким не могла домовитися".

17 вересня 1939 р. в Свіржі, як і скрізь по Західній Україні, була паніка. Ірена спершу вирішила вибиратися до свого рідного брата Владислава Пінінського, що мав маєток у Сущині під Теребовлею. "На шосе Львів-Перемишляни-Бережани були вже шалені затори і потворний балаган: військові відділення, якісь машини, гармати, цивільні якісь вози, цивільні. Їхали впотьмах - жахлива їзда моєю Татрою. До Тернополя було може з кілометрів 60, а їхали туди цілу ніч". Шоком для аристократки були червоні прапори над замком в Теребовлі.

У Тернополі Ірена пробувала дізнатися, що сталося з її чоловіком, та ніякої інформації не отримала. В селах же Західного Поділля та Галичини почалися мародерства селян у панських маєтках. Тож Коморовська поспіхом повернулася у Свірж, щоб вберегти замок від руйнації. Щоб її Татра не дісталася більшовикам, вирішила розібрати авто на запчастини та викинути їх до ставу. У холодній воді загинули і сотні фотографій з замкового архіву Коморовських. 

Під однією з башт графиня заховала трохи сімейних документів та фотокарток, срібла та порцеляни. Наскільки розумію, саме цей "скарб" потім знайшли та розібрали між собою жителі села (про це є на першій сторінці про Свірж). Деякі з предметів (світлини, східний чайник та срібну таріль) забрав зі сховку та перевіз до Сілезії водій Коморовської Юзеф Клосовський. Пізніше ці речі передали Адаму Коморовському, сину Ірени.

З Свіржа вибралася до Львова - щоб знову відчути шок від кількості більшовицьких прапорів на вулицях і будинках метрополії. Коли дісталася своїх апартаментів на вул. Сикстутській, почула від чоловіка служниці: "Бачте, пані, тепер нарешті прийшли освободітєлі, а те дрантя, ті офіцери повтікали". Того ж дня надійшли відомості зі Свіржа: селяни позабирали всю худобу , а у велику вантажівку, яка під'їхала під замок за наказом радянського коменданта, звалюють замкові меблі та цінні картини (в тому числі авторства Коссака та Батовського). Переживала за кубки та нагороди, отримані у численних кінних перегонах. Що з ними сталося, так і не дізналася. Єдина річ, котру Ірена тепер мала зі Свіржа як пам'ять, була золота папіросниця чоловіка.

У жовтні 1939 р. графиня вирішила емігрувати до Угорщини. Вже прямувала на кордон, як біля Сколе потрапила до рук НКВД - а далі відсиділа кільканадцять годин бранкою у палаці баронів Грьодлів. Більшовиків переконувала, що вона художниця, а приїхала сюди, в Карпати, на пленер. Її несподівано відпустили та наказали повертатися до Львова. Виїхати з українських теренів назавжди Коморовська змогла у січні 1940 р. - разом з своєю братовою перебралася до Кракова. Бо ж хтось передав, що там десь командує бригадою Тадеуш. Та це вже інша, не свірзька історія.

Яким був Свірж у перші дні Другої світової, згадував колишній мешканець цих земель Густав Лох ("Spotkania swirzan", № 65): "на дорозі була велика тиша і подібно виглядав замковий плац. Раптом з лісочку біля ставу вискочив солдат у шоломі  і з лорнетом - і я почув команду: "Літак, ховайся!" Я подивився в небо, де дуже повільно і тихо летів літак. В очі кидалася нова упряж у коней, а солдати були обвішані лопатками і з великими кружками (такими продавала мені цукерки, які називали "склянками", пані Шанглова з Долини, низинної частини Ушковичів).

В один з червневих днів 1941 р., коли був з приятелем на горі Білого Берегу, поблизу шосе Кимир-Перемишляни, стали ми свідками чогось небувалого до того часу. Чули бомбардування з боку Кимиру. Літаки надлітали з боку Перемишлян, пролітали над нами і розсіювалися над багатокілометровим військовим табором, перехрещуючи сліди своїх польотів у повітрі. Ймовірно, бомбардували російські війська, які відступали. Невдовзі по тому їхали двоє солдатів на двоколіснику з причепленою до нього маленькою гарматою. Щоби швидше втікати, солдати залишили ту гарматку на схилі поблизу будинку пана Ш. Через кілька днів гарматку хтось пхнув до річки. Біля фіґури св. Антонія, що стояла біля нашого будинку, журилися через російського солдата, що там лежав, який помер від ран, отриманих при бомбардуванні. Відразу за тим їхав солдат на мотоциклі, напевно, німецький, в іншому обмундируванні, а за ним, невдовзі, їхали дво- і триколісні мотоцикли. Після них над'їхали вантажівки, на котрих сиділи солдати з букетами квітів. Під час привалу утворювали транспортну чергу, солдатам видавали окуляри, перевірялися телефони - і колона їхала далі у напрямку Перемишлян".