Середмістя Чернівців. Карта
Поруч з компактним, але щедро прикрашеним бюстами та статуями театром, на Театральній площі, стоїть не один цікавий будинок. Зараз подивимось ліворуч, на будівлю, що з'явилася тут у 1912р. як Палата торгівлі та ремесел в стилі пізньої сецесії.
Театр починається з вішака? Тоді будинок - з фасаду.
Перш ніж по-шпигунські проникнути в ескулапівську alma mater, ще раз краще придивимося до фасаду адміністративного корпусу Буковинської медакадемії.
Фасад, за влучним виразом краєзнавця та великої патріотки міста Валентини Петрівні Стефанової, є своєрідною розгорнутою емблемою, де відтворена суть і палацу торгівлі і ремесел (своєрідної біржі, я так розумію), і міста, і всього краю.
Найвище, аж на афіку, який знаходиться в центрі карнізу, оселилися... ні, не Карлсони, а небожителі. Саме те місце, треба сказати. Спортивно-підтягнуті богиня хліборобства та родючості Деметра (ліворуч) та покровитель торгівлі та ремесел, вівчарства та купців, бог-вісник Гермес (праворуч) пильно дивляться на перехожих. Деметра тримає плоди землі: горщик з зерном, кукурудзу та льон. У Гермеса - колесо, вічний символ, який можна пояснювати на міліон різних способів - і не помилитися жодного разу. Лівою рукою бог тримає овечу голову. Будемо сподіватися, що інші частини барашка - живого та грайливого - ховаються за мускулистими тілесами бога-вісника.
Біля обох безсмертних вартових споруди - по рогу достатку: адже саме сільске господарство та торгівля закладали фундамент економічного розвитку краю на початку ХХ сторіччя - та й за сто років мало що змінилося.
З лівого та правого боків скульптуру довершують голови зубрів, прикрашені гірляндами: герб Буковини.
Роздивляємось фасад далі. У правому куті будинку - давній герб Чернівців: відчинені ворота, прадавній символ гостинності, який щонайліпше відображав суть старих Чернівців, міста-горнила різних культур та етносів.
У лівому куті на щиті, який тримає жінка, знову бачимо герб Буковини та двоголовий орел, мутируючий герб Австро-Угорської імперії.
У центрі будинку бачимо ризаліт, прикрашений вишуканими пілястрами, що завершуються масками-капітелями того-ж таки Гермесу в крилатому шоломі. До речі, такі маскарони є дуже характерними для модерну, схоже побачимо на не одній з старих кам'яниць Львова.
Але мені особисто було найцікавіше роздивлятися 14 кольорових позолочених медальонів, які знаходяться над вікнами другого поверху. Сама суть модерну виражена, здається, тут - символізм, таємниче мерехтіння майоліки та кераміки, незбагненна глибина світу. Я б дивилася на них і довше за кілька секунд, та моя зацікавленість настільки привертала увагу всіх інших перехожих, що я почала відчувати себе недолугим Джеймсом Бондом, який через відсутність досвіду провалює акцію. Швидко фотографую кілька гербів. Колючі злі погляди навколо дають зрозуміти, що цього робити не слід. Хха!
На медальонах зображено, за словами екскурсоводів та краєзнавців, символи ремесел та промислів, які були в особливій пошані на початку ХХ століття. Може бути, може бути, хоча забагато в аграрній Буковині приділяли увагу циркулям та всевидячим масонським окам, якщо виходити з цих гербів. Та нехай будуть не символи таємних орденів, а прості герби ремісничих цехів, як за часів Середньовіччя.
Перевірка: чи тара дорожча товару?
Час зайти до середини і сховатися від злих незнайомих поглядів. До того ж, двері ці - одні з найгарніших, найошатніших в усьому ошатному місті: тут і різьба по дереву, і кований метал, і художня обробка скла.
Не піддавайтесь іллюзії: ажурна легкість дверей лише здається такою. За цим по-солідному важким входом ховаються не лише майбутні кардіологи та хірурги, а й артефакти найгламурнішої стилістичної епохи - сецесії, модерну, арт-нуво.
"Передбанник" досить простенький, якщо не враховувати велике люстро в золоченій рамі: майбутні ескулапки мають де причепуритися перед парами.
А ось відразу за непросторим холом - "печери кам'яні та алмази пламенні". Розкішне палаццо вривається в сувору реальність буття вищого навчального закладу. За ідеєю, колись саме сюдою йшов головний вхід до наступних приміщень будівлі, та зараз туди зайти не просто. Скляні, прикрашені розписами двері зачинені. Я змушена притискатися змерзлим носом до скла. Ой! Чого там тільки немає!
Розкішний камін, прикрашений золоченими ангелочками. Великий барельєф - все ті ж путті в головних ролях. Величезне яскраве живописне полотно на стіні. Вкриті м'яким килимом сходи. Розкішні крісла. Чорт! Хочу туди!
Та з правого боку, зі своєї церберської кабінки, вже роздивляється мене поверх окулярів конс'єржка, здивовано дивляться на мій Кенон студенти, що тихенько тікають з пар... Фото, звичайно, погані: скло заважає. А що поробиш?
Замість сидіти в глибокому кріслі біля старого каміну, я йду далі. Портрети лікарів, стенди, аудиторії, вузькі коридори... Ще одна спроба проникнути в клондайк торгівлі та ремесел закінчується передбаченим фіаско. Добре, час йти.
Знаю, що тут у конференцзалі та інших приміщеннях до сьогодні збереглися старі металеві планкетки, на яких відтворені різноманітні трудові процеси: кують ковалі, лісоруби ріжуть дерево, пастухи гонять худобу.
Мінімум інформації про медакадемію та зайві юнацькі ремінісценції.
Отже, зараз тут розташована Буковинська медакадемія. Ще у 1941р. на базі палати торгівлі та ремесел був створений Чернівецький медичний інститут після клопотання місцевої влади.
Тут вчаться не лише юні українці, а й студенти з Сірії, Індії, Палестини, Марокко, Тунісу та Йорданії. Для них є спеціальний факультет підготовки з української мови.
Колись, в далекому, таючому березні 1995 року, я приїхала в гості до сусіда та однокласника мого першого - на той час ще майбутнього - чоловіка, який вчився у академії. Після довгої прогулянки містом ми зайшли в студентську столовку. Сусід взяв суп, друге, компот та багато-багато куснів хліба. Я не брала нічого - з грошима було не дуже.
Наступні півгодини я заворожено спостерігала за найбруднішим процесом поглинання їжі, який бачила в своєму житті. Стіл, стілець, підлога навкруги були встелені хлібними кусочками та міні-калюжами з супу. Тут поїсти зайшли темнолиці спудеї з теплих країн і пильно подивилися на нас: більше в приміщенні нікого не було.
"Тобі не соромно?", - пошепки спитала я. "Хай дивляться, як біла людина їсть!", - гордо промовив студент. Потім мене довелося витаскувати з-під брудного столу, куди я впала зо сміху.
Використано матеріали книги "Місто моєї любові" Василя Селезінки та оповіді Валентини Стефанової.
