Як і багато наших закарпатських замків, Xоензальцбург лежав на своєрідному "соляному шляху". Тільки в даному випадку шлях лежав не Тисою, а з Понгау (Pongau) в Пінцгау (Pinzgau). Звучить як імена клоунів початку ХХ століття, але така вже правда.

Біле золото Середньовіччя цінувалося дорого і дивитися за ним треба було пильно: всім товар такий потрібен, ще вкрадуть. Відо хто вкраде: баварці! Раз по разу на ці землі нападають, ніяк їм в Мюнхені не сидиться, не дивлячись на смачне пиво... То ж поблизу солекопалень ще в 1077 р. зводиться первісна твердиня. Досить скромна: вам покажуть її макет в одному з музейних залів. Поруч ще з десяток макетів - всі будівельні етапи могутньої споруди. Але починалося все з дерев'яного частоколу і скромної церквиці на його території. Поява храму закономірна: замком довгі століття опікувались зальцбурзькі архієпископи, і саме за наказом одного з них, Гебхарда І, фортеця й виникла. Якраз вже третій рік точилася боротьба за інвеституру (не лякайтесь, так називаються розборки між світськими правителями та кліром, коли кожен тягне на себе ковдру з ленних наділів і інших феодальних приємностей). Справу Гебхарта продовжив архієпископ з не менш звучним іменем Конрад І (1106-1147). Далі фортецю розбудовували вже аж на межі XV i XVI століть.

З первісних часів зберігся романський палац на території Хоензальцбургу: треба ж було клірикам десь мешкати в часи селянських бунтів.

За неприступну фортецю над річкою Зальцах якою її знають міліони сучасних туристів треба дякувати архієпископу Леонгарду фон Койчихе (1495-1519). Портрети всіх цих войовничих кліриків висять акурат над макетами. Навіть якщо пихаті дядьки в червоному вам не дуже цікаві, вам доведеться запам'ятати кожного в обличчя: поки всі не прослухають довжелезну розповідь про цю залу по аудіогідах, наглядач за групою (це, як правило, дівчата) в інші приміщення вас не випустить. Тортури, макети, орган і підйом на вершечок замку - лише під наглядом. Далі ходіть як собі хочете.

Архієпископам, здавалося б, місце не у фортеці, а в соборі - тим більш он їх скільки в місті внизу. Гармати і ряса малосумісні, священикам краще вправлятися з книжками, а не з мушкетами. Все так, але Зальцбург довгі століття був саме що архієпископством - з сякою-такою автономією ще з ХІІІ століття. Архієпископи, яких називали тут "чорними князями" (за колір ряс?) навіть не відмовлялися від своїх світських титулів - і всі були графами чи баронами.

Такий особливий статус місцеві священики мали ще з 988 р. (!), коли вже могли карбувати власну монету. Їхні володіння сягали від річки Драу на півдні до Віденської низини та сході і долини Циллерталь на заході.

Лише вже згадане безкровне захоплення Хоензальцбургу наполеонівською армією в 1800 р. посприяло закінченню тиранії кліриків: в 1803 р. останній зальцбурзький архієпископ, а за сумісництвом ще й граф Ієронімус Коллоредо склав з себе титул. Саме Коллоредо безславно тікав від Наполеона, саме він весь час мучав найвідомішого зальцбуржця, такого собі Вольфганга-Амадея, змушуючи Моцарта повернутися з нескінченних роз'їздів по Європі на батьківщину.  

(Ну, мучати він може й мучав, але мав на те повне право: з 1771 р. Моцарт був на службі в архієпископа, отримував за це спочатку 150 гульденів, а потім і 500). 

От тоді, в 1803 р., Зальцбург вперше потрапляє до складу Австрії (тодішньої Священної Римської імперії). Потім місто стає ненадовго французьким, потім - баварським (кляті мюнхенці таки добилися свого!). Лише в 1812 р. за рішенням Віденського конгресу Зальцбург остаточно став австрійським.

Отой вже згаданий скульптурний рогатий фетиш замку біля туалетів стоїть там не просто так. Він матеріалізує найефемернішу історичну матерію - легенду.

Кажуть, в 1525 році архієпископ Зальцбурзький Маттеус Ланг фон Велленбург со товаріщі був змушений вчергове втікти в Хоензальцбург: в місті знову спалахнув селянський бунт. Чи то втікачі бігли в фортецю так швидко, що про с'їстне забули, чи то осада міста тривала довше, аніж думали клірики, та в фортеці почався голод - і селяни вже з дня на день очікували капітуляції ненависного архієпископа. Архієпископ це розумів - і вдався до примітивної хитрощі: єдиного вцілілого бичка щодня водили по замкових стінах, а перед тим... фарбували його в різні кольори. (Ага, так фарби, виходить, було більше, аніж хліба?) Наївні селяни повірили в те, що їжі в замку ще достатньо (а може, просто перелякалися синього чи жовтогарячого телятка) - і 61-денну облогу зняли. Щасливі ж жителі Зальцбурга урочисто відмили тваринку в річці.

Так переказ пояснює прізвисько зальзбурців: Stierwascher, "мийщики биків". Хоча, думаю, справжнє коріння цього прізвиська значно прозаїчніше: я й сама часто спостерігаю, як в річках миють скот. Зальбурзці були нічим не кращими - і мили корів у місцевих потоках.  

Є прізвисько не лише в жителів Зальцбурга, а й в самого міста: "дощова яма". Справедливо: у всій Австрії було сухо і досить тепло, а в Зальцбурзі сугроби і мокрий сніг без перерви.

Є ще архетипові легенди про довжелезні підземні ходи, що ведуть від замку, але без цих переказів і фортеця - не фортеця.