Якщо рухатися з боку Лопушної, минатимемо бар-магазин "Стара ратуша" в центрі. Тут справді в австрійські часи стояв місцевий магістрат, але до наших днів він не зберігся.
Поблизу перехрестя в центрі селища стоїть мурована Михайлівська церква з дзвіницею (1888), чи не найцікавіша споруда з усього не надто багатого архітектурного багажу селища. Безкупольний храм в типових для Північної Буковини формах було зведено на гроші баронів Васильків поблизу більш давнього храму з 1773 р. (теж, до речі, зведеного Васильками - і потім перевезеного в 1889 р. до Долішнього Шепоту). На церковному цвинтарі збереглися поховання баронської родини, мармуровий пам'ятник на могилі Олександра Василька (1827-1893) і його дружини Елізи (1864 - 1940) прикрашений родовим гербом.
Шкода, не зберігся у селищі ошатний літній замок-шале графів фон Серецьких (себто "з Серету", хм), відомий за листівками початку ХХ ст. Одну з них, з 1904 р., ви бачите вгорі сторінки.
Саме в Берегометі, по вул. Центральній, 27а розташована штаб-квартира Національного природного парку «Вижницький». Її легко впізнати по скульптурах ведмедя та оленя біля входу.
Вижницький природний парк (площа 7 928,4 га), розташований у межиріччі Серету і Черемошу, засновано в 1995 р. Це найменший серед природних парків Українських Карпат — і єдиний, який репрезентує низькогірну частину Карпат (середні висоти 750-1000 м). До парку належать гірські пасма Волотів, Баньків, Куриків, Смидоватий, Бозна. Ліси складають понад 80 % території. Переважають ялицево-букові масиви, трапляються також явір, дуб червоний, смерека. Збереглися окремі ділянки пралісів з буками та ялицями висотою до 40 метрів. «Вижницький» увібрав у себе заказники державного значення «Стебник», «Лужки», урочища «Яворів», «Соколине око» і «Стаєчний». Про віковічне суперництво двох річок, Черемоша та Серету, нагадує реліктова Багненьска долина пра-Черемоша. Парк багатий мінеральними джерелами. З 630 видів судинних рослин парку «Вижницький» 34 занесено до Червоної книги України. В парку мешкають 11 видів земноводних, 7 видів плазунів, 127 — птахів, 41 вид ссавців. Тут можна зустріти лелеку білого, соню лісову, кота лісового, саламандру плямисту, полоза ескулапова, глухаря, рись, ведмедя.
Зовсім поруч з дирекцією НПП "Вижницький", напроти монументу загиблим в Другу світову, стоїть мурований двоповерховий будинок з башточкою. Зараз це приміщення музшколи, абсолютно вихолощене від всяких історичних реліктів в інтер'єрах, а колись була примарія (хоча одна з працівниць мене переконувала, що тут жив якийсь давньо-берегометівський пан).
Ще одна надзвичайно цікава споруда - дитячий садочок 1950-х років. Про сталінський ампір чули? Тепер подивіться, як це часом бувало. Ліпні білочки, вазони з квітами, гірлянди. затишний ґаночок з дерев'яною балюстрадою, розцяцькована дерев'яна Баба-Яга у садочку - ну правда прикольно. Вже за кілька років після зведення цього будиночку з щедрою ліпниною Микита Хрущов почне боротися з зайвими архітектурними деталями, забудовуючи одну шосту Землі типовими мінімалістичними коробками-людятниками. Високий стиль піде з радянської архітектури - і лише часом прориватиметься геніальними окремими сплесками, такими мізерними на фоні мільйонів п'ятиповерхових хрущоб.
Центр поселення несподівано зайнятий берегометським заводом ДСП, житлові п'ятиповерхівки і перебудовані старі вілли знаходяться десь на маргінесах. Ще в 1870-х роках поблизу Берегомету баронами Васильками була побудована вузькоколійка для транспортування лісу з Карпат. Лінія вузькоколійки з кінською тягою, що вела до Долішнього Шепоту і Петровця, проіснувала до 1900 р., а в 1910 році було зведено нову залізничну колію. І стандартну, і вузьку колію демонтували російські солдати в часи Першої світової війни (1916). Лінія (завширшки 750 мм) була поновлена в 1951-53 роках. Зараз потрапити в Берегомет поїздом неможливо. Україна відмовляється навіть від тих дарів прогресу, котрі були зрозумілими людям початку ХХ ст. Нам не треба залізниць, хороших доріг і транспорту за графіком. Нам і так непогано - на базар жителі селища вирушають на підводах або роздовбаних радянських автівках. І нічого, живі.
В центрі селища стоїть також непоказна зовні лікарня, колишня літня резиденція буковинського громадського діяча барона Миколи Василька. Барон не цурався свого українсько-молдавського походження, був послом Буковинського сейму, де з часом організував «Український клюб». У 1898 р. політика було обрано послом до австрійського парламенту. Посол разом з бургомістром Вижниці Марком Фогелем зробили для краю чимало корисного: звели у Вижниці першу електровню, лікарню, вокзал, токарну школу, гімназію та бурси для гімназистів, провели каналізацію, забрукували дороги.
Садиба Василька складається з головного корпусу та будиночку для гостей. Далі розташований парк, який пам’ятає значно кращі часи. Тут все ще ростуть незвичні для області гінкго білоба, тис ягідний, балканська ялина. Майже напроти лікарні піднімається цікавий будинок з баштою. В цьому міні-палаці, який за радянських часів слугував правлінням колгоспу, колись жив наглядач баронських лісів. Тут у 1905 році гостював Іван Франко, а в 1930-х роках — Ольга Кобилянська.
В кінці селища, за сто метрів ліворуч від траси, стояла поблизу кладовища тризрубна Георгіївська (Свято-Юрська) церква (1894), така в анамнезі дерев'яно-гуцульська. Дивитися на неї без гримаси відрази було важко - це ж не дерево, це знущання над історичною пам'яткою. Ой, а які там були "розписи" входу - яскраві, примітивні, страшненькі. Вночі 16 червня 2010 р. цей живий труп, спотворений світлою вагонкою і бляшаними дахами, згорів. Поки повідомили пожежникам (хоча до пожежної частини і недалеко нібито), храм вже палав увесь. Рятувати вже було нічого. Не менш покапарена поганим смаком релігійної громади дзвіниця поруч з храмом якось пережила біду.
Випадок показовий - бляху і вагонку завжди намагалися реабілітувати саме за їхню начебто пожежо-витривалість. Ха-ха. Не врятував пластик церкву. Берегомет мав пам'ятку, але не мав розуму - Берегомет не має пам'ятки.
Зате має "Емілію" (Пугачьова у вікнах, перед цим гламурним диско-баром - пафосний і позбавлений смаку фонтан) і нову церкву, приземкувату, під синьою бляхою. Навіщо рости над собою, навіщо тягнутися до сонця? І так добре. Ну страшне воно, але ж дешеве. Хіба не це ікона новітньої української архітектури?
