Є версії, що тут, в Карпатських Бескидах, колись жили кельти з племені боїв (може, звідси й бойки?), а вже потім, в Х ст., на їхні обжиті місця прийшли слов'яни. Потім тут скололи нещасного Святослава Володимировича, а це вже Київська Русь. За 100 з гаком років до інциденту з окаянним братовбивцею повз прото-Сколе (яке тоді, ймовірно, називалося Тухля) пройшли угорські племена на чолі з Арпадом - у пошуках майбутньої батьківщини. Взагалі саме повз містечко завжди лежав торговельний шлях "на угри".

Тухля як топонім не зник у віках - після розгрому військами Батия тої Тухлі, що зараз є Сколе, Тухля відродилася трохи осторонь від небезпечних торгових шляхів - і існує собі до нашого часу, піднявшись на безпечну відстань в гори.

Якщо торговий шлях, яким час від часу йдуть вкрай неприємні татаро-монголські незвані гості, мають бути укріплення. Археологи кажуть, що і були: на північ від міста, на перевалі Тухольські ворота (a.k.a. Ворота, a.k.a. Колодка) мусило щось бути ще до 10 березня 1241 р. Це щось складалося з трьох рядів валів і високої дерев'яної башти - ну, так собі думають історики, і, певно, в них є якісь резони думати саме так. З башти було видно аж Верхнє Синьовидне. Все, що лишилося по тим фортифікаціям, - гори Башта і Забашта. Знищили все це численні кочівники з орди Батия і Субудая, які йшли з Волині в Панонію. Дістатися від Тухольських воріт до Верецького перевалу татаро-монголи зуміли за два дні. Проте, ми всі це маємо якось туманно пам'ятати з шкільного курсу літератури - я про "Захара Беркута", звичайно ж.  

З Київської Русі стрибнемо вперед у часі, на межу XIV-XV ст., коли за Сколе (вже саме Сколе!) точилася боротьба між братами Волохами, поляком Петром Кмітем і краківським Воєводою Яном Тарновським. Переміг воєвода. З 1567 р. володіння Тарновських переходять до князя Острозького. В руках його нащадків Сколе лишалося до XVIII ст.

В 1568 і в 1594 рр. Сколе і Славське пограбували татари. А 30 січня 1657 р. поселення було розграбоване угорським військом симигородського князя Ракоці.

Нарешті, містотворчний момент: десб 1660 рік, князь Олександр Януш Заславський засновує поблизу села Сколе місто, назване в честь засновника Олександрією (десь тоді ж з'являється у Потоцьких Станіславів, ті були не такими самозакоханими - і називали міста на честь близьких родичів :). Пихата псевдо-антична назва не прижилася, більше того, місто невдовзі асимілювало назву сусіднього села - і теж стало Сколе.

В ті часи фортифікації ще були важливим містотворчим елементом - і в Сколе теж був замок. Правда, майже весь дерев'яний - архаїчно, зате дешево. Першим каштеляном замку був Ян Ольбрахт Пілецький.

Містотворчий елемент № 2 - ратуша. Теж була - і була єдиною мурованою спорудою на все новонароджене місто. Як і в випадках Гусятина чи Заліщиків, ратуша була одночасно і постоялим двором, і караван-сараєм. Ратуша дожила аж до 1950-х рр. - тоді її, руїну з часів Другої світової, розібрали. Ех, шкода... Загалом місто поділялося торговим шляхом на дві частини: шляхетську з 55 будинками ходачкової шляхти, 6 корчмами, двома пивоварнями та замком - і хлопську (колишнє село Сколе). В першій частині мешкало близько 500 жителів. в другій - приблизно стільки ж.

З 1673 р. Сколе відійшло до родини Любомирських. З 1702 р. в місті мешкала іудейска громада (в 1910 р. вона налічувала понад 3 тис. чоловік). До Другої світової іудеї становили третину мешканців міста. 

З червня 1772 р., коли Галичина відійшла до Австрійської імперії, розпочався період німецької колонізації у Сколе. Графиня Ізабела Любомирська запросила німецьких пекарів, слюсарів, шевців, годинникарів тощо. Колонії навколо Сколе називалися Феліценталь (Долинівка), Аннаберг (Нагірне), Карлсдорф (Климець). В присілку Демня колоністи-гірники звели доменну піч і виготовляли там сільськогосподарське знаряддя. Пізніше колоністи з Богемії звели неподалік склодувну піч - на цій гуті в 1809 р. працювало вже понад 140 чол.

В 1784 р. дорога-гостинець з'єднала Сколе і Нижні Ворота на Закарпатті, в тому ж році Сколе пережило велику повінь, а пізніше і голод.  

З 1847 р. Сколівщина відійшла до Потоцьких, в 1859 р. маєтність купив граф Евгеніуш Кінський. В місті проживало близько 2 т.ж. Кінський біля 1862 р. звів перший на Сколівщині паровий тартак, а в 1864 р. заснував найбільшу на Галичині сірникову фабрику.

З 1885 р. через місто пролягла залізниця Стрий-Сколе. в 1887 р. гілку продовжили до Мукачева.

З 1886 р. почалася ера братів Гредлів (Грьодлів) у Сколе.

30 березня 1888 р. майже третина Сколе була знищена пожежею: постраждала понад сотня дерев'яних будинків. Згоріли костел, пошта, школа. Муровану церкву Різдва Богородиці звели в 1896 р., мурований костел Семи Скорбот Діви Марії - у 1895 р. (дерев'яний храм з 1660 р. мав тут ж саму посвяту). Костел сильно постраждав у Другу світову війну, а в радянський час використовувався як склад, а потам як електростанція. В 1964 р. електростанцію з храму перенесли, залишивши споруду помирати напризволяще. В 1991 р. нечисленні сколівські римо-католики відновили костел.

 В 1912 р. Сколе стало повітовим центром. Звичайно ж, тут діяло спортивне товариство "Сокіл". Крім кадрів на цій сторінці, можна побачити архівні види сколівського "Соколу" тут.

В міжвожнний період тут активно розвивався туризм, відкривались відпочинкові вілли і пансіонати, працювали пляж на Опорі і кінотеатр, ковзанка і перша в Карпатах санна траса. Саме тому Сколе було героєм сотень видів листівок міжвоєнного періоду - і вони були присвячені як літньому, так і зимовому відпочинку в місті і околицях. Показати всі на одній сторінці немає ну жодної можливості.

Звичайно, був у Сколе й ринок - центральна площа. Синагога, зведена на схід від ринку у середині ХІХ ст., була спалена в 1942 р.

Пам'ятник Шевченку на майдані Незалежності встановили у 1995 р.