Сільські музеї (дуже часто це власне що літературно-меморіальні музеї) є багато де. Тільки ж піди застань відкритим чи то музей у Ягільниці, чи то садибу О.Кобилянської в Димці - а дзуськи. В музейних працівників є корова, качки, кілька соток городу - вони є стабільно і щоденно. На відміну від туристів, цих ефірних створінь з фотоапаратами вартістю в два теляти, які спорадично клацають клямкою на музейних дверях і з марними сподіваннями стукають у вікно. Постукають три хвилини (самі витривалі, холерикам вистачить 10 секунд) - і підуть собі далі, чудікі безкоровні. В сільському музеї головне що - двічі на рік запустити туди місцевих школярів з вчителькою. В інший час можна знехтувати туристами - їх все одно не більше за статистичну похибку.
В Русові не так. В Русові на Снятинщині кілька музеїв - і вони доглянуті і відчинені. Це чудово. І хата письменника зі ставочком і клунею, з кімнатами Василя Семеновича і його сестри, яка допомагала ростити дітей (у рідне село Стефаник повернувся після смерті дружини в 1910 р. - і жив тут до кінця). І картини дочки письменника - модернові, цікаві. І рукомийник та одяг на вішаку (правнук письменника і його повний тезка Василь Стефаник, котрий показував мені музей, казав, що зберегти в гарному стані одяг набагато важче, ніж меблі. До речі, Стефаники до цього часу живуть у прадідовій хаті - під музей виділено лише три кімнати:вітальня, кабінет і кімната Олени Плешкан). І пам'ятники і бюсти автора "Камінного хреста" - нарахувала їх у Русові аж чотири. Це добре, так і має бути. Я тішилася Русовим - і музеями, і весіллям, яке йшло назустріч, направляючись до церкви.
Щоправда, весільна колона йшла з такими обличчями, неначе вродливу тендітну наречену зараз віддадуть в наймички на корівник на невизначений термін - як в останню путь проводжали, дивно що не голосили).
Русів починає правильно: біля мозаїчної зупинки при дорозі - стела з головою Василя Стефаника: мала батьківщина великого письменника. мовляв, завітайте.
Далі каскад невеликих ставків під вербами, ще далі - ферми радянських часів. Серед них виразно виділяється одна споруда, велика, з мансардними віконечками на черепичному даху. Так і є: колишня панська стайня, все, що вціліло від маєтку. Роман Афтаназі про маєток нічого не чув, австрійська карта 1910 року показує придорожню капличку на місці зупинки - і власне що одиноку споруду дорогою до села. Невже стайня була настільки самотньою?
Карта ж польська, 1930 р., показує весь фільварок D.Teodorowicza. Прізвище натякає на вірменський родовід. В принципі, прогнозоване прізвище: відомо ж, що віддати маленького Василька Стефаника у навчання його батьку порадив місцевий пан І.Теодорович. Дід майбутнього письменника, Лука Стефаник, людина жорстка і відлюдькувата, був у пана війтом. Дід наклав на себе руки на старість - а юний Стефаник пробував це зробити під час навчання у Снятинській гімназії. На щастя, йому не вдалося.
За стайнею вгору-вниз - до Карпат ще трохи є, але рельєф у Русові виразний. Далі починається власне село: колись дерев'яну церкву Різдва Богородиці (1885) з дзвіницею найкраще обрати за орієнтир. Вона на горбку і так запакована в бляху, неначе селяни намагались зробити з неї зореліт за старими науково-фантастичними фільмами.
Зорієнтуємося: неподалік церкви два пам'ятники. Насуплена голова Кобзаря вкаже шлях до хати-музею Василя Стефаника (місцеві оперують своїми орієнтирами і спрямовують до "зелених штахет"). Сам же Стефаник у весь зріст стоїть поруч з сільською бібліотекою, котра одночайно ще й літературний музей. На ній стільки меморіальних дошок, що не проминете.
Є ще й хрест - той самий камінний хрест, котрий реальний Штефан Дідух, прототип літературного Івана, поставив на своєму наділі, перш ніж відправитися у еміграцію до Великої американської мрії, яка несподівано збіглася з Великою українською. Правда, іноді кажуть, що і не Штефан це був, а таки Іван, тільки не Дідух, а Споль. Хтозна - Стефаник прожив майже все життя у Русові і писав саме про русівчан, а емігрували тоді масово, хрести теж ставили досить часто...
