І природно, що у таких чудових земель господарі змінювалися часто. Роман Афтаназі у VII тому своїх "Дій резиденцій на кресах Речі Посполитої" пише, що у XVIII ст. власницею і Залуччя, і Княжого була відома (на той час) Катаржина (Катерина) з Потоцьких Коссаковська (1722-1803). Незабаром після її смерті і цей маєток, і Карапчів, що лежав за Черемошем, переходить у руки багатої вірменської родини Криштофовичів. Ще у 1792 р. сімейство отримало дворянський титул та герб Донабіє (Donabiet).
На середину ХІХ ст. Залуччя належало чи то сину, чи онуку першого з місцевих Криштофовичів, Каетану (1807-1876) - та його дружині, баронесі Емілії з Ромашканів. Ставши вдовою, Емілія одружилася знову - з Олександром Рудольфом, а син Каетана Миколай Криштофович (1846-1935) успадкував обидва маєтки. Миколай був доктором права, депутатом Галицького та польського сеймів, політичним та громадським діячем своєї епохи - а також маршалком шляхти Снятинського повіту.
Його єдина дочка Ізабела (1876-1943) вийшла заміж за підполковника кавалеристських військ Юзефа Ярузельського (герб Слеповронь, 1871-1939). Пара мала двох синів і чотири дочки - і аж до смерті батька Ізабели з 1913 р. мешкали у сусідньому Княжому (два галицьких маєтки Ярузельського вони продали). Останнім власником маєтку в Залуччі був старший син Юзефа Ярузельського Збігнєв Ярузельський (1900 - чи то 1941, Урал, чи то 1939 р., Покуття).
Криштофовичі були чудовими господарниками. Мали кілька винокурень і спиртових заводів - і навіть залізницю повз Снятин проклали так, щоб вона була ближче до власних маєтків, ніж до міста. В Другу світову саме цю станцію особливо щедро бомбили нацисти.
З власниками розібралися, тепер час зрозуміти, що то таке цікаве збереглося в Залуччі до наших днів.
На щастя, в колишньому панському гаражі (довга така споруда з фантазійними слуховими вікнами - вона поруч з дитячим садком і стоянкою тірів, що прибувають на місцевий завод) працює розумна людина і патріот малої батьківщини Ігор Москалюк (хоча сам він з Мигового, але в Залуччі - з шести років) Він вже не одному туристу розказував, що тут до чого - і мені, і Сергію Криниці, і групі поляків...
За його версією, маєтків у Залуччі було два: один Ярузельських - і один Криштофовичів. Але тут закавика: після Криштофовичів тут мешкав ІНШИЙ пан. Той самий, якому належали великі маєтності вже на Буковині - і Карабчів (ага, таки Криштофович!), і Чортория (гм. гм. Там з панами чорт голову зломить, така катавасія. А раптом там ТЕЖ були Криштофовичі?).
Ярузельські нібито мешкали на території сучасного інтернату для дітей з розумовими вадами. Огорожа інтернату і хитра звивиста доріжка до корпусу і справді наче натякають на якусь попередню споруду, але те, де мешкають діти зараз, було зведене вже в повоєнний час - повністю, візуально там не вдалося навіть сліду старих споруд відшукати.
З маєтком № 2 пощастило більше: переважна більшість споруд збереглася (в сторожці взагалі житловий будинок), але стан збереження в усіх різний.
Отже, версія пана Ігоря: маєток будувався в першій третині ХХ століття (ще пам'ятають люди флюгер з написом "1934"). Поруч з літнім палациком - невелика споруда з баштою. Тут містилася своєрідна пожежна частина з резервуаром з водою. До цього часу нібито зберігся насос. На дашку споруди - дивна, неначе не звідти, ліпна штукенція з грифоном.
Колишня панська винокурня все ще працює - зараз це спиртзавод. Господарські споруди маєтку теж все ще використовуються за прямим призначенням. В гарній кам'яниці у закопанському стилі, з безліччю дерев'яних деталей зараз сільський дитячий садок. На мансардному вікні - дерев'яний візерунок з лірою. Місцеві вважають її чомусь тризубом і дуже дивуються такому патріотизму загалом польсько-вірменських панів.
Палацик і "пожежну частину" кілька років тому купив один з місцевих жителів, котрий у селі майже не буває, бо на заробітках за кордоном. Купив обидві споруди за 19 тис. доларів. Нічого там не робить - і час потроху зжирає красу. Он вже і плитку модернову, гарну, з порогу вілли відколупують, і флюгера немає, і кут дому затікає, мокне, вкривається грибком... Всередині повна розруха.
Тепер послухаємо, що каже Роман Афтаназі. За його версією, Криштофовичі ще у першій чверті ХІХ ст. звели у Залуччі мурований двір - його фото можна бачити в галереї праворуч (неякісні, вибачте). Двір було дощенту зруйновано у Першу світову війну (саме тому й взялися будувати новий у 1930-х, логічно). Про інтер'єри споруди немає жодного свідчення.
З пожеж Першої світової до Другої дожили парк та флігель - це, знову ж таки, за версією Р.Афтаназі. Саме у флігелі начебто і мешкали власники аж до приходу комуністів. Парк терасами спускався до великого фруктового саду. Довга в'їздна алея була обсаджена грабами. В парку стояла висока альтанка, яку називали "глорієтою" - від неї відкривався чудовий краєвид на околиці (підозрюю, на Снятин). Кінець цитати.
Тепер думаємо.
Парк неподалік від вілли 1930-х років все ще є. Флігель з ХІХ ст. - відсутній. Народна пам'ять приписує віллу Криштофовичам, а зруйнований палац - Ярузельським. Хоча хронологічно все було навпаки: палац якраз належав Криштофовичам, а Ярузельські вже взялися зводити віллу в повоєнний час. Роман Афтаназі міг про неї і не знати. Інші споруди навколо заводу за стилем підходять до межі ХІХ-ХХ століть, так що цілком могли виникнути раніше. Хочете мою версію? Будь ласка: маєток тут був один. Після того як палац зруйнувала війна, взялися зводити віллу. Але маєток - він один.
Плутано все з Залуччям :о).
