Карта

Містечко-перевалочний пункт по дорозі на, скажімо, Великий Любінь з його храмами та замком-палацом чи Самбір, де, крім ратуші, костелів та кам'яниць минувших століть, зберігаються мощі того самого, легендарного святого Валентина, покровителя всіх закоханих. Та й у Старосамбірський район я теж рушала повз Оброшине, а там, у тому районі, повно цікавинок для туристів, ну от хоча б, для прикладу, Стара Сіль.
І поки у Львові всі перелопачують тонни книжок на супер-популярному форумі книговидавців, я та Ігор Хома суботнім ранком 18 вересня 2004 року вирішуємо відвідати Оброшине.

Отже, рушаємо у дорогу, всівшись у маршрутку біля Львівського залізничного вокзалу - або, як варіант - у маршрутку на Городоцькій, неподалік від 85-метрового шпиля нео-готицької Ельжбєтки. За хвилин 20 виходимо у центрі поселення - їхати ж всього 14 кілометрів! Ряди нецікавих п'ятиповерхівок нехай не збивають з пантелику: пройдемося повз них трошечки вглиб дворів, повз залізний паркан, далі - вже госп-блок інституту. Трактори, сіялки, лінькуваті коти гріються на не по-осінньому жаркому вересневому сонечку. Мета подорожі вже недалеко.

Якщо комусь цікаво, колись поселення було королівщиною. У 1456 р. король Казимир Ягеллончик віддав цей фільварк під заставу каштеляну Петру Шамотульському (Piotr Szamotulski) - за борг, який "висів" на монархові після пруської кампанії. Через 10 років оброшине викупив у Шамотульського львівський архієпископ Грегож з Санока (1404-1477), відомий також як поет та письменник. Саме Грегож і вирішив долю поселення: з 1466 по 1939 рр. львівські архієпископи володітимуть селом.

Хоча розквіту свого Оброшине досягло лише на початку XVIII ст., коли курію очолив Ян Скарбек (помер у 1733 р.), який прославився будівництвом нових та реставрацією старих галицьких костелів. Так як їздити аж в Дунаїв Скарбеку чомусь не хотілося, новою літньою резиденцією було обране Оброшине.

Шептицькі. Вже одне лише це прізвище, здавалось би, освячує, перетворює на святилище-музей кожне місце, так чи інакше пов'язане з славетною галичанською родиною, що дала греко-католицькій церкві кількох митрополитів, серед яких і знаменитий Андрей. Та ні. У палаці-резиденції львівських архієпископів розташований зараз Науково-дослідний інститут землеробства і тваринництва західних областей України. (Випадок непоодинокий: багато де старовинні маєтки дали притулок майбутнім аграріям: палац Вітославських у Чернятині чи родове гніздо найзнаменитішого польського драматурга Алєксандра Фредро у селі Вишні під Рудками).

 Отже, архієписькоспсько-аграрний палац, збудований ще у 1730 році за проектом Юзефа ІІ Фонтана. Палац передбачалося звести у дусі еклектики: трохи духу польських магнатських дворів XVII - початку XVIII століть, трохи французької елегантності.

Та повернімося до сучасності. Спочатку - барокова брама, що плавно перетікає у два флігелі (в одному з них капличка, інший стоїть пустий та напівзруйнований. Ми з Ігорем Хомою пройшлися нутрощами забутого всіма флігеля, нічого цікавого). Чотиритомник "Пам'ятки містобудування та архітектури УРСР" пише про ці службові приміщення, що вони були зведені одночасно з палацем, у 1730р., а в 20-ті роки ХХ ст. - реконструйовані. Це невеликі цегляні одноповерхові приміщення, оформленні з боку двору двоколонними портиками з фронтонами. До них примикають шестикутні у плані прибудови, що слугували каретними сараями. Шатровий дах каретних завершувався скульптурами. Одна з них - статуя Атласа - збереглася начебто на будинку, що стоїть праворуч від воріт. Дивно, ми її не помітили. Поруч з цього ж боку знаходиться одноповерховий корпус старої кухні.

П'ятикутний двір оточено стінами того-ж таки 1730 року побудови. У двір ведуть дві брами: головна та господарська. Направимось, як ВІП-персони, до головної, орієнтованої на головний корпус палацу, фланкованої двоярусними п'ятикутими башточками. Браму охороняють два кремезні чоловіки. Та не бійтесь: обличчя у обох такі філософсько-замріяні, що ваш прохід повз них на територію маєтку залишиться абсолютно непоміченим. Той, що праворуч, нагадує біблійного пророка з його бородою та імпозантним лахміттям замість одягу. Його сусід ліворуч - модний франт століття вісімнадцятого, у трикутному капелюсі та камзолі, з під якого виглядає мереживний комір сорочки. Але й він босоніж. Дивно. XVIII століття - час алегорій та символів, та що хотіли сказати цими чолов'ягами львівські скульптори тієї епохи, я не зрозуміла.

 Йдемо далі. Кругла клумба, на якій зберігся бюст котрогось з радянських героїв, а за нею - сам палац. Чотири невеликі квадратові об'єми по боках палацу нагадують обрисами башти оборонних маєтків XVII-XVIII століть. Дах споруди - мансардний, з люкарнами. Стилістично палац близькій французькій архітектурі пізнього бароко або рококо, де скромність фасадів контрастує з пихатою розкішністю інтер'єрів. Близька аналогія оброшинського дива - палац Бєлінських у Варшаві, створений тим самим архітектором.
Шкода, об'єкт фотозйомок мого та ігоревого фотоапаратів ніяк не хоче весь вміститися у кадр: заважають високі дерева поруч. Нічого страшного, Ігор мене підганяє рухатись далі, обіцяючи щось дуже цікаве з іншого, не-фасадного боку палацу. Пішли!

Оп-па. Таки так, фасад, що виходить у парк, прикрашений ліпниною значно "нажористіше", аніж головний. Тут справжній міні-зоопарк: кам'яні песики та овечки порозсідалися навколо великих ваз, їх спокій стережуть більш пізніші за моментом створення олені-інваліди радянської доби: у кожного не вистачає однієї, а то й більше лап, лише залізні скелети конструкцій ще так-сяк тримають вкупі цих бетонних бембі. Парк, до речі, виник найпізніше у цьому комплексі: у останній чверті XVIII століття.

Привертає увагу велика, писана від руки об'ява на дверях: місцева громада намагається відвоювати у інституту палац:
"Увага!!! Починаючи з 1730 року в стінах цього будинку була капличка-церква (Oсь і відповідь на моє запитання: А де, де храм, якщо тут жили архієпископи? По аналогії з Чорнокозинцями, які були літньою резиденцією подільських біскупів, я оцікувала побачити щось величне, на кшталт зруйнованого собору святого Йосипа. Не побачила. Все було значно скромніше). Відбувались богослужіння. Тут молились монахи і священники, звідусіль йшли люди, згорьовані і пригнічені духом, з тягарем біди. Століттями саме сюди приходили на розмову з богом! Будь ласка, поводьтеся як християни! Не пишіть по стінах! Не кидайте сміття! Цей будинок - наша совість, глибина духу і культури. Бо архітектура говорить тоді, коли замовкне пісня і слово!" Кінець цитати. Непоганий піар-хід пам'ятки архітектури.

Роздивляємось через сітку паркана те, що О. Мацюк колись назвав "цікавим зоопарком". Неподалік зацвілого ставу неквапно походжають індички та чорні лебеді. Фотографуємо і їх.

Повертаємось до палацу. Як нам щастить: двері відчинені. Як з'ясувалося потім, приїхав на роботу ректор. Ми тихенько пробираємось всередину: подивитись, чи не лишилося з часів Шептицьких розкішних інтер'єрів. На жаль, всередині з тих часів збереглося мало що. Зразки колосків, брошурки про тваринництво - все чинно та стандартно, як і треба в установі такого штибу. Лише в одному з залів другого поверху вдалося розгледіти через шпаринку для ключа цікаву стелю, та всередину нас, ах-ах-ах, не пустили. Сказали, приходьте у будній день, тоді й побачите все, що хочете. Що ж, можливо, так і зробимо наступного разу.

О, майже забула: якщо плануєте з Оброшина вирушати на оглядини творів Меретина та Пінзеля у Наварії та Годовиці, майте на увазі, що така марштурка туди ходить лише по буднім дням. Але зловити на досить жвавій трасі попутку нам з Ігорем було непроблемно. І ще: якщо хтось має якісь цікаві факти з історії населеного пункта. прохання поділитися ними, бо інформації про Оброшине явно не вистачає.