В Верхній Білці, фактично в центрі, стоїть пам'ятка архітектури національного значення: колишній костел св. Войцеха. Табличка на фасаді його датує чомусь 1441 р., хоча сам фасад настільки відгонить нео-готикою ХІХ століття, що в століття XV-те ніяк не віриш.
1441-ий - це дата першої згадки про храм (10 травня!), тоді ще дерев'яний. Його заснували Влодек, місцевий дідич, і Ян, власник сусіднього Германова.
Ту будівлю давно спалили татари, а вже аж у 1546 р. на попелищі з'явилася нова мурована святиня. В 1627 році над костелом познущалися турки, котрі перетворили його на стайню. Розбудовували святиню неодноразово: в 1739 р. і в 1869 р. (з останньої реконструкції на гроші Ванди Уруської і походить фальшива готика фасаду). В 1902 р. з обох сторін до хору були прибудовані приміщення, змінивши структуру споруди з хрестової на чотиристовпову.
то що ж саме хотіла охороняти держава в Верхніх Білках, не нео-готику ж? На західній стіні костелу в бічних навах під хорами зберігся справжній, без всіляких "нео-" і "псевдо-" готичний декор у вигляді рельєфної аркатури з пінаклями. При костелі був невеликий монастир - в 1939-1941 рр, перетворений на дитячий будинок для польських дітей зі Львова. Під час Другої світової чатину дітей взяли по оселях місцеві мешканці, частина повернулася до Львова. Зараз костел у віданні місцевої греко-католицької громади (здається, це Миколаївська церква?). Всередині зберіглася мармурова епітафія князю Яну Павлу Сапєзі. Олійний образ Богоматері з XVII ст., який вважався "чудодійним", після війни зберігався в кляшторі в Волі Малій біля Ланцюта у Польщі, а в 1961 р. його перенесено в Гродець біля Ополя.
Була в селі ще одна пам'ятка - класицистичний палац родини Уруських, перебудований (ймовірно) з старішого двору часів Потоцьких в 1820 р. Фридериком Бауманом. Чому Уруські, столичні жителі (мешкали у Варшаві на краківському передмісті) вибрались на Галичину - їхня справа. Єдине достовірне зображення будівлі - літографія П.Піллера з малюнку А.Лянге, виконана в 1820-х рр. Споруда сильно постраждала в Першу світову війну, більше не відбудовувалась - і до наших часів не дійшла. Лишився лише чималий ландшафтний парк над ставом. Став теж чималий, зараз приватний, славиться рибою (взимку 2011 р. та нещасна риба вся змерзла на смерть через якісь проблеми - вивезли з Верхньої Білки аж 20 тон риб'ячих трупиків).
Липова алея в парку (начебто колись у формі корони) йшла поруч з старим земляним валом і ровом, залишками фортифікацій (навіть якщо Я.-Л. Адамчек не згадує їх ані словом, вони все-таки були). Вали простежуються дотепер.
Уруські були непоганими господарями, мислили прогресивно (хоча й будувались дещо вже в стилі вчорашнього дня - на момент реконструкції палацу класицизм вже з моди потрохи виходив). В Білці Шляхетській Каетан Уруський і його дружина звели бровар і горільню (винокурню), збудували великий господарчий будинок. Вважали себе маленькими деміургами: як через століття Сталін, так і Уруські на підлеглих своїх землях переселяли народи: мешканців Білок відправили на інші свої фільварки, а в село запросили кілька родин з заходу Польщі. (Після Другої світової майже все населення Білки - а це були переважно етнічні поляки - теж переселили за кордон, в район міста Ополе...). Уруські думали, що західні переселенці будуть більш цивілізованими. Для них пани звели хати на дві кімнати кожна зі скляними вікнами (напевно, розкіш для селян того часу?) і окремими господарськими приміщеннями. Звели навіть прообраз сучасного дитячого садка для дітей переселенців (ця так звана "охоронка" існувала аж до 1939 р.). В охоронці свого часу виховувався Болеслав Твардовський, відомий львівський єпископ.
Молодша дочка Ванди і Каетана, Северина Уруська (1860-1931) вийшла заміж за князя Яна Павла Сапєгу (1847-1901) і в якості приданого отримала Білку з фільварками. В 1880 р. князь, який вважав двір у Білках занадто тісним, повністю його перебудував і розширив - під свій англофільський смак. В споруді були виставлені мисливські трофеї Сапєги, дві кімнати неподалік чималого холу слугували приміщеннями для гостей. Сходи на другий поверх були дубовими, масивними (сходи для прислуги були значно скромнішими і знаходились неподалік від туалету). Окреме приміщення було виділено для бібліотеки і більярду. Саме до бібліотеки і їдальні була добудована велика бальна зала. Хол перетворили в англійський living-room: великий камін з темно-сірого мармуру (ліворуч від входу), темні стіни, дубові кесони стелі, дві вкриті килимами софи, а також м'які крісла. На стінах - портрети членів княжої родини. Найціннішою картиною в бібліотеці був портрет Тадеуша Мостовського (1766-1842), анонімний. але атрибутований художнику Фюгеру. Житлові приміщення були вмебльовані переважно меблями з червоного дерева в стилі ранньої королеви Вікторії - їх князь привіз з Англії. До 1914 р. в Білці зберігався вартісний архів родини Сапєгів. Та всім цим розкошам, всім голандським натюрмортам, пейзажам з корівками, порцеляні і сріблу прийшов кінець. коли в 1914 р. російські війська спаплюжили маєток в Білці Шляхетській. Іронія долі - на той час палацом володіла Северина Ельжбета Сапєга, російськопіддана. Про те, що пограбовано "своїх", мародери дізналися вже пост-фактум. Краще б не дізнавалися: російські офіцери, намагаючись прикрити свої грабунки, наказали солдатам нанести в палац соломи - і підпалили будівлю. Місцеві жителі хотіли палац врятувати, та військові їх не підпускали до пожежі. Кільком офіцерам стало соромно - один з них відніс в приміщення "охоронки" частину архіву Сапєгів, приміром з надією, що монашки, які опікувалися закладом, папірі збережуть. Та перестрашені грабунками сестри рішуче відмовилися взяти архів (боягузливі які...). що сталося з архівом далі - невідомо.
В міжвожнний час пані Сапєга мешкала в маленькому будиночку на території резиденції, палац же не відбудовувала.
Не зберігся - природньо! - й пам'ятник Яну ІІІ Собєському, встановлений у селі в 1883 р. Проте в 2009 р. було відновлено пам'ятник священику Адаму Хентшелю (Adam Hentschel), вбитому у 1918 р. в Куровичах.
Колись на ділянці "Тарнавки" шість разів на рік Білка ярмаркувала.
