|
|
|
|
Всі принади Новоселиці: неоготичний палац Гіжицьких (1820-ті) і безмежні ставки на Ікві. 8 квітня 2017 р. |
Палац в Новоселиці у часи свого розквіту. Фото до 1914 р. З V тому "Дій резиденцій на давніх кресах Речі Посполитої" Романа Афтаназі. |
Знайдіть стільки відмінностей, на скільки вистачить вашої терплячки. Палац у Новоселиці, 8 квітня 2017 р. |
Координати: 49°38′00″ пн. ш.27°14′50″ сх. д.
Менш як 500 мешканців.
Карта
Я чекала іншого. Розчаровуватись не любить ніхто. Прогноз обіцяв погоду з драматично-прекрасним рваним небом - було похмуро, а вітер взагалі зірвався з цепу. Уява малювала доглянутий, вилизаний палацик, котрий слугує сільською школою. Уява чомусь розперезалася і малювала Новоселицю гарним, великим, квітучим селом.
Все було трохи не так інтенсивно, як хотілося і мріялося - ну, крім вітру, цей перевиконав всі плани. Але я так давно мріяла про палац у Новоселиці, що хай вже буде як є - з темним небом, з селом-бідосею, з обшарпаним фасадом. Ми ж їздимо не так за теперішнім, як за привидами минулого. Привиди не заморочують собі голову формальностями.
Новоселиця - безперечна вже Волинь. Лежить на Ікві (я думала, тій самій, що і Кременець - але ні, серед річок теж бувають тезки). Пласка як млинець. І озерна, озерна: всі ці заклопотані чайки, всі ці береги, що заросли очеретом, весь цей простір навколо - це вже точно не Поділля. Вся дорога до Новоселиці від хмельницької траси - це дорога від витоків Ікви, де вона маленька як струмок, і до шаленства гребель і ставків, де вона з неба здається могутньою рікою. Дорога сюди... Ну ви самі знаєте, які у нас дороги між селами.
Новоселицею хто лише не володів. Першими задокументованими були князі Острозькі. На початку XVII ст. Новоселиця і сусідні Сковорідки (так, Сковорідки) вже фігурують поруч з прізвищем Гіжицьких гербу Годзава. Роман Афтаназі у V томі "Дій резиденцій на давніх кресах..." пише так:
"Під їхнім порядкуванням Новоселиця залишалася так довго, що в кінці кінців в них зародилося переконання, наче це село було їхньою родинною власністю. Через це виник судовий процес між Гіжицькими та спадкоємцями Острозьких - Сангушками, який закінчився у листопаді 1725 р. висновком. що безперечними власниками маєтностей є все-таки Сангушки, Гіжицькі ж лише орендарями".
Круто, ага? Сто років мати собі село, а потім з'ясувати, що воно не твоє. :о)
Чи все ж твоє? 4 грудня того ж таки 1725 р. князь Павел Кароль Сангушко надав Сковорідки, Круглик та Новоселицю вишгородському каштеляну Бартоломею Гіжицькому. Тепер вже у власність, а не в оренду.

З неба на палац дивитися цікавіше |
Невдовзі Гіжицький придбав у князя Ієроніма Теодора Любомирського ще Краснопіль, Молочки (обидва села зараз в Житомирській області) і невідому сучасним картам Тетеринівку - і став сам собі пан і на всю Волинь знатний шляхтич та землевласник. Ці села теж здавна були в Гіжицьких в оренді.
Новоселицею Гіжицькі володіли аж до початку ХХ ст. - у 1910 р. Юзеф Гіжицький продав маєток графам Потоцьким з Антонін. Російський цар Микола ІІ дав Юзефу Потоцькому дозвіл - і у 1912 р. він утворив з новоселицького та пищовського (?) ключів ординацію для свого молодшого сина Юзефа Альфреда (1895-1968). І столицею ординації була Новоселиця.
Палац в столиці вже був. Його звів у стилі англійської неоготики близько 1820 року онук Бартоломея Гіжицького Людвік (1785-1834), одружений з Михайлиною Собанською. Поруч з палацем стояв масивний флігель, теж неоготичний. І до цього часу стоїть. Споруди поєднувалися коридором.
Здається, Людвік Гіжицький був трохи заклопотаним питанням безпеки. До палацу і флігелю вело всього четверо дверей, і кожні двері мали за собою ще одні двері, залізні, з засувами. Всі ці засуви і залізні двері докладно описані у мемуарах "Pozoga" Зофії Коссак-Щуцької, котра провела у Новоселиці важку осінь 1917-го року: попри те, що текст є надзвичайно шовіністичним у відношенні українців, тут докладно описано загибель маєтку. Як документ, це безумовно вартісне і цікаве чтиво.
Неоготика в першій третині ХІХ ст. була гостромодним трендом. Новоселиця була тут пророком нового архітектурного тренду - Чернятин, Нове Поріччя чи Кривчик з'являться пізніше. Піонери-модники часто бувають трохи незграбними і невпевненими у власній стилістичній правоті - так і Новоселиця. Тут ще немає тієї ажурної легкості, яка так подобається туристам у неоготиці. Тут все ще трішечки суворо - так, ніби будували не палац, а напів-замок. Ну або ПТУ сільськогосподарського профілю. :о) Враження, що генетична пам'ять навіть на початку ХІХ ст. заставляла шляхтичів зводити щось фортецеподібне - мало що, а раптом знову волохи/татари/турки? Так на Буковині і через декади після турецького панування за інерцієї створювали супер-скромні церкви хатнього типу. Так звично. Так діди-прадіди будували. Вони ж наче не дурні були...
Місце пан Гіжицький під палац вибрав правильне - будівлю помітно за кілька кілометрів до села. З боку Ікви вона має три поверхи. З головного фасаду - два. Вікна обох фасадів були готичні-преготичні, гарно декоровані. До нашого часу декор зберігся лише частково. Легкий та ошатний портик головного входу з'явився лише наприкінці ХІХ ст. - на акварелях Наполеона Орди його ще немає, там якийсь незрозумілий маленький тамбур. Над головним входом була ще залізна таблиця з ліліями та довжелезним написом. Там розповідалося про мужні вчинки лицаря з Годзова, предка роду Гіжицьких, котрий побував у багатьох битвах, де сміливо боровся з ворогами батьківщини - і отримав за це у нагороду багато земель та сіл.
"Te dwe lelije by piękne woniały,
a w pamięci potomnych chwałe utwierzały" - так апеляцією до родинного гербу закінчувався напис.
Про інтер'єри палацу відомо не багато - і то переважно зі спогадів письменниці Зофії Коссак-Щуцької (1889-1968), яка мешкала у селі. Репрезентативні приміщення першого поверху були декоровані ліпниною та оббиті стильною тканиною. Урбанський згадує дубові панелі в анфіладі кімнат. Фриз в одній з кімнат мав орнамент з путті, листя аканту та зображеннями тварин. Ймовірно, фриз та стелю у цій залі робили ті ж самі майстри, котрі займалися декорацією іншого палацу Гіжицьких - в Молочках.
Парк (300 моргів! Ок, 200 га!) навколо палацу вважався одним з найгарніших на Волині. Ще Гіжицькі пам'ятали прегарну сосну та велику модрину напроти головного входу до садиби. Вже тоді цим деревам було по сто років. Зараз вже, певно, є всі 200. І таки правда: сосна ця - чи не найгарніша з усіх сосен, яких бажила у житті. Від палацу до ставу бігли тінисті стежки серед грабового гаю. Подалі від палацу стояла оранжерея, де вирощували цитрусові, лавр, камелії та інші старосвітські ботанічні радощі. Там навіть пальма росла. За місцевими легендами, коли в маєтку графині Ржевуської у Григорівці приймали російського царя Олександра І, графиня їздила до Гіжицьких позичати пальму.
За оранжереєю тягнулися сад та город - аж до села. На паркових галявинах паслися арабські коні.
Поки Новоселиця належала Гіжицьким, у палаці постійно мешкали. Як тільки господарями стали Потоцькі, почався тихий занепад. За маєтком дбайливо піклувалися, його кімнати були наповнені цінними гарними меблями (велетенський креденс з Гданська, стильні секретери) - але життя почало зникати з цих стін, як зникає повітря з кульки, в якій з'явилася дірочка. Остаточно добила інтер'єри Перша світова війна. Стіни ж встояли - і стоять дотепер. З 1973 р. палац - частина Новоселицького ПТУ № 11, створеного на базі ветеринарного технікуму. Зараз це професійний аграрний ліцей. Готує машиністів крана, плодоовочівників, операторів з ветеринарного оброблення тварин. На сайті ліцею є навіть колажі. Що, теж налякалися? :о)
Саме село здалося дуже бідним: дорогі погані, церква (колись, здається, дерев'яна) замучена ремонтами. Є щось подібне до місцевої специфіки, шкодую, що не сфотографувала: бачила кілька колодязів, розписаних орнаментами, квітами, тваринками якимись. Мило і симпатично. 
Вже з перших сторінок маємо опис маленького будиночка, де подружжя Щуцьких, Стефан та Зофія, мешкали до зими 1917 р. Стефан був управляючим маєтку в Новоселиці за Потоцьких.
"Такий кумедно маленький, низький і невибагливий (будиночок), з двома наївними ґанками та лавками під вікном, що його легко можна було б назвати хатиною. Тим більше, що, хоча й з пристойним дахом з червоного листового металу, він не був ні дерев'яним, ні цегляним, а глиняним. Зовсім як звичайні хатини. У ньому було п'ять сонячних, світлих кімнат і кухня з прилеглими приміщеннями — ось і все. Інтер'єр був веселий, простий і підходив нам. (...) Нашими ж улюбленими, однак, були два крісла та диван, м'який і глибокий, в який можна було зануритися, як у гніздо. (...) Влітку крізь вікна, обрамлені старомодними мусліновими шторами, заглядали квітучі троянди. Кімнати були наповнені килимами, сонцем і квітами. Велика кількість килимів була нашою єдиною розкішшю. (...) Тиша, блаженство та повна довіра до світу оточували будинок. Жодні віконниці не захищали низькі вікна, які зачинялися на простий засув. Біля входу не було засувів, а двері кухні завжди були відчинені вночі, щоб старий Юзеф, доглядач, міг знайти притулок у разі дощу.
Однак, якщо в нашому домі боги поміркованості та скромності обрали собі притулок, то навколо старі дерева панували в такій королівській пишноті, що дух захоплювало від кольорів, шелестів і ароматів. Ми були загублені серед величезного парку площею 300 акрів, одного з найкрасивіших у країні. Я не намагатимуся зобразити тут його могутню чарівність. З моменту, коли перші бруньки на деревах почали співати, в сотий раз у житті, пісню Весни та Вічного Оновлення, що тече разом з нею, — до останнього шелесту останнього опадаючого листка — він був одкровенням Краси настільки величної, що часом, ніби розчавлена, душа кричала: «Досить! Бо я не можу цього витримати!» Ми жили в його глибинах, немов на дні ставка, у зеленій і вільно гордій безодні, оточені з усіх боків Красою. Прямо від нашої хатини тіниста стежка та побілена брама вели до величної, широкої алеї, яку називали шосе через бруківку, викладену в її центрі. Це була загальна назва королівської дороги, що прорізала парк і вела до палацу. З боків її височів натовп соснових веж і розвідних дахів, під якими стояли зелені, колючі стіни, немов пильний вартовий над зачарованою королівством. Палац, що знаходився за чверть милі, був досить стильною англійською готикою, суворою та урочистою. Незаселений і порожній, він мав щось чернече та споглядальне. Спереду, над під'їзною дорогою, за перехожими спостерігала залізна табличка, вмурована в стіну. На ній були лілії, герб попередніх власників, а навколо неї — вірш про хороброго лицаря з Гоздави. ...що пов'язано з багатьма битвами Він нажив собі зухвалих ворогів батьківщини... він отримав як нагороду за свої вчинки Численні землі, багато сіл і маєтків, а також: Ці дві лілії, щоб вони гарно пахли, І в пам'яті нащадків вони утвердили свою славу.
Його (палацу) вроджена урочистість добре гармоніювала з цією зосередженою тишею, з чудовим обрамленням дерев і лугоподібним газоном, що розкинувся колом перед ним. У центрі величезного газону-двору стояла столітня модрина та її ровесниця — велика сосна. Ці два могутні старці стояли мовчки, споглядально, дивлячись на порожній палац. Прямо з палацу краєвид, що прорізався крізь густу масу дерев, відкривав образ, дивовижний, як міраж, і витончений, як давня пам'ять. Великий блакитний ставок, гора за ставком, сад і білий панський будинок під червоним бляшаним дахом. Ліворуч від палацу парк спускався чудовими схилами до ставка, немов спраглий олень. З суворого ченця він перетворився на грайливого хлопчика, розгортаючи непрохідну юрбу молодих грабів, у яких вузькі стежки провалювалися, немов тунелі. Там панували чудова вогкість і сутінки, а аромат тягнувся задушливо і сильно. Праворуч від великої алеї дерева мирно, окремими хвилями, спускалися схилами зухвалих пагорбів, сходячись до річки, що протікала посеред луки. Там було сонячно і просторо. Довгі огорожі з жердин розділяли пагорби: цілий день пасся конезавод, серед сонця та чарівності кольору. Коні, як і ті дерева, були красиві, вільні та безтурботні. Ні з ким ми не жили так близько, як з ними. Виходячи з парку в поле, можна було чітко побачити Лашки (зараз Морозівка), що знаходилися лише за дві версти, стару резиденцію Глембоцьких, сповнену легенд, оповідань та дивного шарму. Величезний панський будинок зникав у гущавині дерев, але з вершини пагорба можна було милуватися навколишньою місцевістю, величним фасадом старої школи верхової їзди, що підтримувався вісьмома колонами, увінчаним могутнім конем, висіченим у камені. За Лашками лежали Семиреньки, вікове гніздо родини Чечіль, тодішня власність Птушинських; Деркачі Гриф-Ротаріюшів, Берегелі Мазаракіі, Ілляшівка Дорожинських, Самчинці та інші, кожне з яких двигло на собі багатовікові традиції та історію. Праворуч, попереду і позаду простягалися землі, що належали маєтку Новоселицьких: Погорілі (зараз Миролюбне), Жеребки (Веселе?), Старостове (?), Новий Тік, Сковородки. За Сковородками лежали Верхняки, багато років тому власність еміра Ржевуського, де скарби, закопані його власною рукою, нібито чекають у таємному підземеллі. Вдалині, за блакитною поверхнею Красовського озера, в тумані простягався Чорний татарський шлях, позначений ніби верстовими колонами вервицями з курганів, а далі — знову поля та старі двори, і куди не кинь погляд, — видовище невимовної краси. (...)
Досить далеко позаду палацу, в кінці темної, пропахлої смолою, густої ялинової алеї, стояла зимова оранжерея, похилена від віку, повна старомодних лимонів, камелій та інших колись модних рослин з жорстким химерним листям. Її особливістю була надзвичайно стара та сучкувата пальма, яку, як кажуть, позичив гетьманова Жевуська для прикраси палацу в Григорівці до приїзду Олександра I. Однак справжньою окрасою старої зимової оранжереї було не це дерево, трагічно старе у своїй старості, а чудова троянда Marechal Niel, по-мученицькому розіп'ята на головній стіні, зі стовбуром завтовшки з людську руку, а густий зелений купол охоплював усю стелю. Ніхто не міг визначити її вік, але вона, мабуть, пам'ятала давно минулі роки. Незважаючи на це, вона рясно цвіла щороку, з перших днів квітня до кінця червня. На відміну від твердого стовбура та міцних гілок, квіти мали тонкі, безпорадні стебла та сильний аромат, характерний для вмираючої флори. Навіть їхній колір був не жовтуватим, а зеленувато-білим. Вони мали грацію та красу речей, що гинуть. Часто, дивлячись на стару троянду в квітучому стані, ми казали собі, що вона скоро помре, не усвідомлюючи, що разом з нею загине все, що росло та цвіло навколо. Зразу за оранжереєю, сонячна поверхня холодного каркасу, звернена на південь, була улюбленим місцем збору шести павичів, які демонстрували там свою марну панську пишноту. Їхні розчепірені хвости, на тлі стіни з персиковим цвітом, затуманювали очі та почуття буйством кольорів. Всього було семеро павичів, але найбільший і найстаріший з них ніколи не брав участі в цих бенкетах та любовних церемоніях. Оскільки він походив з часів попереднього власника, слуги одноголосно називали його «Старим Графом». Старий Граф, мізантроп за своєю природою, годинами сидів на самоті на великій модрині, дивлячись на палац навпроти, нерухомий і прекрасний, як найпрекрасніше художнє видіння.
Біля оранжереї розташовувалися фруктовий сад і город — такі ж старі, як і вона сама, — що тягнулися до села. Ближче до палацу були будинки для слуг.
У нашому будинку не було ні засувів, ні віконниць, а величезний парк був неогороджений. Неглибокий ровик, розмитий весною та дощами, утворював єдину межу між перелогом і недоторканною внутрішньою частиною парку-лісу. У цій очевидній занедбаності все ж таки був жест, сповнений королівської гідності, горда переконаність власника в привабливості своєї влади та імені, яке не потребувало захисту стін чи парканів.
Про палац: "Якби ті, хто будував ці стіни півтора століття тому, спробували надати їм оборонного характеру, вони б не змогли їх збудувати інакше. Урочиста та сувора будівля була величною фортецею. Сміливо зведена на крутому схилі пагорба, вона мала два поверхи з одного боку та три з іншого, звернені до саду. Перший поверх, до якого можна було дістатися безпосередньо з рівня землі з під'їзної дороги, обривався на протилежному боці гладкою, неприступною стіною високого поверху. Уся сторона, звернена до парку, немов дві вершини, стрімко та байдуже піднімалася, без жодного балкона, виступу чи галереї. Усі вікна, крім тих, що на верхніх поверхах, були закріплені міцними ґратами. З правого боку до палацу прилягали флігелі, з'єднані між собою в міцний, щільно замкнутий чотирикутник. Уся величезна будівля, включаючи господарські будівлі, мала лише чотири зовнішні двері. Кожен із цих входів мав другі ковані двері, замкнені на засувах, непроникних для сокири та вогню. Щодня до настання сутінків ці двері ретельно зачиняли, засували на засуви, і ні за яких обставин їх нікому не відчиняли. Однак увечері, коли теплі зоряні вересневі ночі заливали чарівним світлом старий палац і нерухомі сплячі дерева, ми виходили на високу кам'яну терасу над під'їзною дорогою. Тоді на крутих, побілених стінах місяць творив справжні дива. Витончено різьблений орган, що вінчав фронтон, різко та тонко виділявся, немов найпрекрасніше мереживо. Легкі тіні листя тремтіли на стінах мов привиди. Парк виглядав ніби зі срібла".
Новоселицю довго не чіпали, хоча маєтки навколо вже лежали у руїнах. Тут же "Їхньої (селянської) громадянської мужності вистачало лише на те, щоб ламати гілки та рубати менші дерева в парку. Щодня до полудня цілі ряди жінок виходили з села та поверталися, навантажені оберемками дерев. Спочатку вони обмежувалися далекими куточками парку, тікаючи при вигляді будь-якої адміністрації чи слуг. У міру наближення хвилі погрому вони підходили дедалі ближче, ламаючи молоді дерева з дедалі більшою сміливістю, стверджуючи свою безкарність з дедалі більшою нахабністю. (...) Одночасно з вирубуванням дерев у парку, коні почали пастися на галявинах. Спочатку обережно, у тиші ночі, на найвіддаленіших галявинах парку – з часом вони підходили ближче та сміливіше. До жовтня все село брало деревину з парку та випасало там свою худобу, ніби це було їхнім привілеєм і правом протягом століть. Ми перестали сидіти на терасі вечорами, щоб не чути співу та сміху хлопців, які гнали коней головною алеєю на ніч. Надмірно гучний спів і сміх були одночасно навмисною провокацією та піснею тріумфу. Трохи згодом вони почали пастися на величезній галявині перед палацом, прямо під нашими вікнами. Коні та корови заглядали крізь великі підвіконня в кімнату".
Палац і парк після погрому: "Нічого не було врятовано. Коли порожні, оголені стіни перестали бути привабливими і стали ігровим майданчиком для сільських дітей, почалася масова вирубка дерев у парку. Щодня десятки возів вивозили найгарніші дуби та ясени. Ми знали це, і це безпорадне усвідомлення було отруйним своєю гіркотою. Хоча й далеко, я сумувала за кожним деревом, зрубаним у Новоселиці — не нашим, щоправда, і не моїм власним, але близьким і дорогим, ніби воно було моїм власним". Павича Старого Графа на той момент давно з'їли свині.
Але паркові дуби стояли у травні 1918 р. недоторканими: їх було важко і рубати, і палити, селяни лишили їх. Тоді, в часи гетьманату Скоропадського, подружжя Щуцьких ненадовго повернулося у Новоселицю: "Напис, наївний, але величний, говорив те саме, що завжди. Тепло дивлячись на нього, ми увійшли. Нас огорнули затхлість, сморід і тюремна вогкість покинутих занедбаних стін. Не було ні дверей, ні вікон, лише ковані двері, що звисали з рами — погнуті, але цілі — біля входу, які, попри все, не були вирвані. На зруйнованій підлозі гнив товстий шар волосся, вирваного з матраців, меблів та оббивки. Йдучи, доводилося пробиратися крізь ці гнилі купи. Там, де простір був вільний від них, лежали маси навмисно накопиченого людського навозу, призначеного для демонстрації повної зневаги до цього місця. Стіни, позбавлені старих тканин та дубових панелей, були поцятковані огидними плямами та написами, такими ж банальними, як і ворожими. Ми мовчки ходили з кімнати в кімнату, знаходячи всюди одне й те саме. Тут і там поламані меблі все ще виявляли фрагменти своєї колишньої форми. Серед руїн та уламків зруйнованих печей лежали скелети красивих старих шаф, позбавлених незліченних шухляд, які, як пояснив Савицький, використовувалися для годування поросят. У їдальні ми впізнали залишки великого гданського буфета.
Це був, безсумнівно, найгарніший предмет меблів у Новоселиці, і через його вагу та величезні розміри ми не могли взяти його з собою до Антонін взимку. Величезна шафа, вкрита різьбленням, стояла на шістьох рабах, що стояли на колінах, завбільшки з п'ятнадцятирічних хлопчиків, вирізьблених з масивного дуба. Впізнавши її по крихітних уламках різьблення та розкиданих дерев'яних трісках, ми дізналися, що спочатку були порубані лише опорні фігури. Сама шафа, хоча й позбавлена прикрас, довго стояла. Її сила кидала виклик усьому. Лише посеред зими кілька винахідливих селян з великими труднощами розпиляли її на три частини, з яких їм вдалося зробити практичні ящики для полови...
Стайні, господарські будівлі та оранжерея лежали в такому ж стані руїн. Від оранжереї майже не залишилося сліду. Зрубані, стара троянда та стара пальма лежали поруч на землі. Крізь їхні зів'ялі, переплетені гілки вже проростала молода трава та кропива." 
|
|

|

 |
 |
 |
 |
 |
Петля Ікви і палац |
Акварелі Н.Орди |
Фото поч. ХХст. З книги "Литва і Русь" Антонія Урбанського |
Нечастий вже декор |
Ще палац. |
За кілька км до Новоселиці |
Старі модрина і сосна |
Фасад від ставка |
Новоселицький професійно-аграрний ліцей |
Через вікно багато не розгледіти |
Флігель теж неоготичний |
Іква в Новоселиці |
Церква у Новоселиці |
Фасад у 1973 р. Фото Ю.Пажимського |
|
 |
 |
 |
 |
 |
 |
 |
 |
|
|