Карта

Біля 200 жителів.

Координати: 49°29′52″ пн. ш.27°28′41″ сх. д.

Дорога сюди - зачарований ліс, зовсім темний, густий і похмуро-казковий. Не той, в котрому феї з сяючими крильцями, а той, що з лісовиками, тролями і злими відьмами.

А за всією цією зеленою страхітливою стіною - несподівано цікаві як на цей шмат Поділля хвилясті ландшафти і миле крихітне село з хатками в стилі "післявоєнний вінтаж". Тут якихось 200 жителів - я вірю на слово вікіпедії і старорежимним переписам населення (свіжіших немає все одно). Доводиться вірити, бо бачити - не бачили майже нікого, хіба пихатих красенів-індиків відразу на кількох обійстях. Здається, місцева спеціалізація - індиче м'ясо та чорнослив (читала у Ксенії Жужі, що селяни тут мають спеціальні сушарки для слив саме для цього).

А ні, бачили ми людей, згадала. Чолов'яга з сином, напевне, на підводі везли сіно - ми запитали у них про дорогу до церкви. Без їхніх вказівок плуталися б довго.

За орієнтир буде новенька автобусна зупинка. Так дивно - зупинка є, а рейсів у Западинці немає, народ пішки добирається з старосинявської траси. Від зупинки тримайтеся лівої сторони - їхати аж в кінець невеликого села, майже до ставка на його околиці. Там побачите, мусите побачити - церкву видно здаля.

Навіть не дивлячись на блакитну фарбу на стінах та бляшані бані, триверха Михайлівська церква - красуня-подолянка. Десь тут йде межа Поділля та Волині, чотиритомник "Памятники градостроительства и архитектуры УССР" відносив споруду до волинської школи, але мені  все ж бачиться Поділля. Можливо, я помиляюся, але дуже хочеться мати церквицю на своїх теренах.

Так, блакитний колір відволікає, так, верхи під залізом - не дуже добре для храму, але головна какофонія - у поєднанні старенької, рідної, правильної, НАШОЇ церквиці з чужинською шатровою дзвіницею, поставленою на захід від церкви вже в середині ХІХ ст. Вічне нав'язування імперським центром своїх смаків і стилів дратує навіть зараз, через півтора століття. 

Десь тоді ж, у 1854 р., храм підняли і поставили на кам'яний фундамент. Чотириярусний іконостас походить з 1883-1885 рр., збереглися різьблені деталі з XVIII ст. У 1885 р. до церкви добудували два приділи.

У 1935 р. церкву закрили, пізніше перетворили на зерносховище - класична для СРСР схема. У Другу світову храм знову діяв. В розпал хрущовської антиклерикальної боротьби відбулася друга спроба закрити церкву, але вона була нетривалою. Так що майже весь повоєнний час святиня була діючою - єдиною такою на всю околицю.

Навколо храму колись росли старезні липи - лишилася одна, інші дерева - значно молодші горіхи та акація.

Брама у церкви закрита - так розумію, потрапити всередину чи хоча б на подвір'я можна лише під час служб.