|
|
9 квітня 2009 року. Головна атракція Полонного. |
Полонне - дивна суміш архаїки польської та радянської. Така екзотична, не побоюся цього слова, майоліка, прикрашає фасад фарфорового заводу. |
Карта
Перша закавика Полонного насторожує ще на під'їздах до міста: як співвіднести кількість місцевого населення (22 тисячі жителів, на мегаполіс не тягне) з площею, яку займає цей хмельницько-волинський райцентр? Розгадка знаходиться дуже швидко: на весь райцентр лише кілька п'ятиповерхівок, жменька триповерхових будинків, а все інше - приватний сектор, який себе в розмірах не обмежує.
Друга закавика буде більшьш складною і випливатиме з першої: маємо пам'ятки, які можна перелічити за допомогою пальців однієї руки - і не маємо на таку їх ШАЛЕНУ кількість достатньо часу. Бо відстані в райцентрі гігантські, а громадський транспорт (його роль в Полонному відіграють пазики-"маршрутки" з квитками за гривню), який - на думку полончан - ходить "дуже-дуже часто", радує своєю з'явою десь раз на 20-25 хвилин. Автовокзал та залізничний вокзал тут розташовані за ізяславським принципом: себто спроектовані кимось, хто гаряче ненавидів туристів і тому виніс ці життєво необхідні клятим туристам установи кудись аж на виселки. Автовокзалу я так і не бачила, а до залізничного з центру Полонного хвилин 15-20 трястися маршруткою. З того-ж таки центру "кожні 40-60 хвилин" (за запевненнями місцевих) відправляються бусики на Київ. Старий таксист, що чергував в місці їхнього старту понад дві години, признався, що за цей час бусиків не було - "але вони мають зараз бути!" Через 25 хвилин їх так само не було.
Так як місто широке і пласке, а транспорт не надто жвавий, популярність велосипедів в Полонному велетенська.
Третя закавика Полонного полює на романтичних ідеалістів, які думають, що якщо місто має більш як тисячолітню історію, то це місто апріорі є туристичною меккою. Хха! Полонне скоріше заповідник радянщини, густої, настояної на десятиліттях совка. Цю радянщину не вивітрили протяги перебудови, і навіть 18 років української незалежності не змогли стряхнути з міста ідеологічно застарілі еполети. Тут все ще на брамах установ красуються яскраві, з голочки радянські кольорові герби. Тут на будинках маса радянських лозунгів і мозаїчних вихвалянь людині праці. Ви мрієте про тур в Білорусь, бо там все "по-старому"? Та за кілька гривень з Бердичева чи Шепетівки можна влаштувати тур не гірше!
Потрапивши маршруткою до центра Полонного, ви виходите на площі. З одного боку магазин "Схід-Захід", з іншого - кілька пам'ятників, а тлом їм слугує земляний бастіон колишньої фортеці. В затінку невеликої альтанки - темна брила. На ній дядько з гривневої купюри - та трошки пафосний текст:
"Року 996 князь Володимир Великий, володар всієї України-Русі, закінчив будівництво Десятинної церкви в Києві і приписав до неї місто Полонне. З того часу в літописах Київської Русі Полонне називається "Град святої Богородиці Десятинної".
От вам і перша згадка про місто.
Давайте з етимологією розбиратися. Найпростіша асоціація з полонезом та поляками буде лесною для пароха костелу св. Анни, але малоприйнятною для полончан. Кажуть, Полонне - від полянців, що тут жили. Кажуть, Полонне - від "полонь" (чистої безлісної луки, а це вже схоже на правду). Кажуть, Полонне - від "полонити". Хто кого тут полонив, з'ясувати важко, але відомо, що в місті бували великі князі Володимир Святославович, Ярослав Мудрий, а удільний князь Володимир Мстиславович тут і взагалі мешкав. Одна складність: на території сучасного райцентру в давні часи існувало одразу ТРИ укріпленних поселення, розділених затоками Хомори. Яке з них первісне Полонне, а?
Головне місто мало ще й службове поселення Воля (зараз це центр міста). В ХІ-ХІІ ст. з'явилося ще одне, на північному протилежному березі - так зване Старе Місто. Полонне-Нове Місто виросло 1570 р. на південь від Волі і Старого Міста. Тоді і магдебургія підоспіла.
Хто хочеш запутається.
Адміністративно все було теж плутано: Полонне то належало то київським князям, то волинським, а пізніше було приєднано до Галицько-Волинського князівства.
Укріплення в рівнинному місті були спокон віку: кочівники не сплять. Навіть земляні вали і дерев'яний частокіл не врятували міщан в 1169 і 1172 рр., коли сюди присунули половці. В 1240 р., звісно, Полонне спалили татари. Після однієї з таких різанин річечка, що впадає в Хомору в Полонному, почалася називатися Різанкою. В іншій річці вороги мили свою зброю. Ця річечка - Вмиванка.
Під Полонним король Данило Галицький розбив військо белзького князя Олександра.
З 1494 р. Полонне відійшло до князя Костянтина Острозького (1460-1530). Острозькі володіли містом аж до 1621 р., саме вони в 1570 р. "вибили" для поселення магдебургію.
Після смерті бездітного Януша Островського в 1620 р. Полонне відійшло до його племінниці Софії, в заміжжі Любомирської, дружини коронного підчашого Станіслава Любомирського. В ті часи місто нараховувало два костели, п'ять церквів та синагогу.
Саме князь Любомирський оточив Полонне-Волю цілком прогресивними як на той час земляними бастіонами (про рештки одного з них на вул. П.Маркіша, колишній Татарській, я вже згадувала). На бастіонах буля спочатку дерев'яні, а пізніше й муровані стіни, ну і гармати, зрозуміло. Вся ця міць впала перед загонами козаків в 1651 р., коли неподалік від міста зіштовхнулися в бою непримиренні вороги Максим Кривоніс та Ярема Вишневецький. Шляхта з усієї околиці, налякана такими подіями, заховалася за мурами Полонного і як літня земля дощу очікувала на прихід Вишневецького. Той і рушив на місто, але в дорозі чомусь передумав, вирішив, що чотири тижні військових маневрів - це занадто і для його кишені. і для його вояків, тож повернув по дорозі додому на Костянтинів. Козаки ж 22 липня 1651 р. штурмом взяли-таки місто, вчинивши в замку страшну різню. Близько 2 000 євреїв та 700 католиків загинули в Полонному того дня... (Урбанський подає макабричну цифру в 10 000 жертв. "Голос України" пише вже про 12 тисяч). Серед вбитих був відомий каббаліст Самсон Остропільський.
Зруйновану фортецю знову було відновлено в XVIII ст. на кошти польського уряду. В ті часи це була найбільша земляна фортифікація Правобережжя. В польському путівнику Україною читала, що замок зміцнював в 1792 р. сам Тадеуш Костюшко, але спроба була невдала. Станом на ІІ половину ХІХ ст. від фортифікацій лишалася тільки одинока башта і рештки бастіону. Цегляні руїна на бастіоні є й зараз, та місцеві кажуть, це цілком сучасна труба.
23 листопада 1781 р. в Полонне прибув з Канева (Урбанський пише, з Кам'янця) останній польський король Станіслав Август Понятовський, якого зустрчав власник Полонного Калікст Понінський, другий чоловік Барбари Любомирської. Монарх непогано провів час: оглянув фортецю та трошки пополював.
В кінці XVIII ст. місто відійшло до Валевських (надгробна плита одного з них збереглася в костелі св. Анни). Ще пізніше Полонне належало Дунін-Карвицьким (величний склеп Карвицьких зберігся на римо-католицькому цвинтарі). Вже за Валевських мешкати в замку було абсолютно неможливо, тож Адам Валевський, бригадир військ коронних, звів в центрі єврейської дільниці міста (навіщо там?) якийсь майже невідомий документам великий двір, який в народі називали "бригадирівкою". Сина Адама Тадеуша (може його й сплутали з Костюшком?) дім цей не цікавив: був він заможним паном, власником порцелянового заводу в Баранівці (Наче не цій. Зараз це частина міста поблизу залізничного вокзалу). Місцева порцеляна вважалася практично нічим не гіршою за знамениту севрську. На острівці Гамарні Тадеуш Валевський в 1826 р. заснував симпатичну резиденцію-мисливський замочок серед прозорих ставків. Балкони, велетенські вікна, чудова бібліотека, кілька залів з картинами та старожитностями, розкішні рисаки на конюшні, доглянутий парк...
Пізніше резиденція перейшла до Дунін-Карвицьких - і ті вже жили тут постійно. До споруди добудовується веранда та велика більярдна зала. Ще за Валевського, який дуже любив творчість романтика Міхала Чайкоського, в флігелі палацу була облаштована "кімната Вернигори". Шляхтичі могли гратися в українську романтику досхочу: ліжко у спальні господаря було вкрито кінською шкірою, а стіни прикрашала козацька зброя: шабля, сагайдак, спис, булат тощо. В кутку стояло козацьке сідло. Ще одна кімната для гостей була облаштована в дусі сільської української хати, з дерев'яними меблями та обов'язковим хлібом-сіллю на столі.
Назва острову - Гамарня - натякає на старовинну кузню, котра тут колись була. Крім власне палацу на острові містилося два флігелі, мурований та дерев'яний, будиночок, який Валевські називали "маяком", а також господарчі приміщення. Від широкої греблі з боку міста до двору вела алея, відома як "лінія".
Найвідоміший міський переказ - звичайно ж, про місцевих Ромео та Джульєтту. Обеліск на могилі Ганни Тушинської та Петра Бєлокопитова (може, правильно транскрибувати Білокопитова?) десь стоїть на високому березі Хомори, та кілька чоловік, яких я про нього питала, не змогли вказати дорогу - на жаль. Тож маю лише бувальщину про те, як юний кавалерист Петро покохав бідну дівчину Ганну з Малих Бортників. Хоча пара любила одне одного до безтями, батько Петра, полковник та православний дворянин, був рішуче проти шлюбу сина з католичкою-простолюдинкою. Перелякана мати дівчини теж заборонила їй зустрічатися з Петром і навіть змусила Ганну обручитися з нелюбом. Петро, дізнавшись про це, помчав в Полонне. Закохані довго сиділи над Хоморою, а потім підійшли до урвища, дівчина своєю косою обвила шию Петра - і, взявшись за руки, нещасні зробили крок в безодню.
Ксьондз заборонив ховати самогубців на цвинтарі - та навіть батько Петра побоявся розлучити нещасних закоханих після смерті. Полковник сам поховав нещасних дітей і встановив над могилою обеліск.
За однією з місцевих легенд, на полонському цвинтарі зберігся камінь, об який Кармалюк точив свою шаблю (в нього була шабля?). Правда, замість Кармалюка саблю часом точить Тарас Бульба. Схожі посічені надгробки-мацеви є й на старому кіркуті - теж, начебто, козаки шаблюки точили пісдя захоплення замку.
А річечка Різанка між Полонним і Новоселицею здавна асоціюється з різнею з татарами. Хто його знає...
Є ще в Полонному "козацька могила" з гранітним хрестом на околиці (облаштована в 1990 р., туди навіть вказівник є), юдейський кіркут, старий млин на Хоморі - і неймовірні підземні замкові переходи, які в місті чомусь називають "індіями".
А ось ще одна цікавинка: на ставку біля костелу водяться лебеді-шипуни. Розбещені білосніжні красені звикли, що люди їх підгодовують, - і варто лише на пташку поглянути. як вона підпливає до берега і починає просити їжу.
Хороше місце в Полонному вибрав останній з Острозьких, волинський воєвода і затятий католик ще з 1579 р. Януш (Іван). Здалеку споруду видно, її силует відображається в плесах ставків. Гарно.
Будівництво святині розпочалося в 1585р. (за іншими даними, в 1593 р.), а завершилося в 1607 р. Януш Острозький присвятит костел своїй матері Зофії (Софії) Тарновській. Саме мати, дочка краківського каштеляна, і дала сину католицьке виховання.
Будували довго: спочатку підводи везли на обране місце землю, аби зробити пагорб ще вищим. Далі почали діставляти камінь з сусідніх каменоломень. Цеглу постачала цегельня Леонарда Бабяра. І каменя, і цегли треба було багато: стіни в собору до 2 м завтовшки. У вапно йшло чимало курячих яєць. За роботою слідкував італійський архітектор (?). Всередині храм було помальовано олійними фарбами.
Спочатку храм належав єзуїтам. Вже в 1618 р. храм було пограбовано і спалено турецьким військом на чолі з Алімазором. Відбудував святиню в 1646 р. вже князь С. Любомирський. Він же фундував ще один храм в Новому Місті - на честь покровительки своєї матері, св. Анни (цей костел-тезка в ХІХ ст. був перетворений на церкву, до наших днів не зберігся).
Костел знову грабують у 1651 р. - на цей раз вже хлопці Хмельницького. За відновлення взялися аж в 1716 р, за Єжи Домініка Любомирського. Так як храм вже не вміщав всіх віруючих, в 1726-1728 рр. його почали розбудовувати під керівництвом єзуїта-архітектора Павла Гіжицького (саме тоді храм набув вигляду, схожого на сучасний). Стінопис виконав Андрій Ахорн.
Костел було освячено 10 вересня 1738 р. київськимм єпископом Юзефом Чарнецьким. Храм отримав титул Успіння Діви Марії і св. Антонія з Падуї. В ті ж часи біля костелу з'явимлися будинки плебанії (сучасні тубдиспансер та будинок санстанції та колишній будинок Полонської в'язниці).
В 1933 р. костел пограбувала вже радянська влада. В закритому для віруючих храмі влаштували стайню. З 1936 по 1941 рр. в костелі був відділ НКВС, а у підвалах розташовувалась катівня. З цим фактом погано в'яжеться бувальщина про те, що восени 1937 р. до Полонного з Новограда-Волинського прибула рота саперів - підривати костел-катівню. Свої на своїх? Храм начебто врятували вірні, які оточили будівлю живим кільцем і почали голосно і по змінно молитися.
В 1942 р., за німецької окупації, храм було повернуто віруючим. Правив у ньому до 1945 р. чеський священник. В 1946-47 рр. була спроба передати костел православній громаді - та католики продовжували відправляти служби в бічній наві та на цвинтарі.
Рештки закатованих НКВС було в 1947 р., під час повторного відкриття костелу, зібрано в сім трумн і перезаховано на католицькому цвинтарі.
Вже в часи незалежності храм було відремонтовано - завдяки старанням парафіян та польським ченцям-бернардинам і францисканцям. При храмі діє францисканський монастир.
Крипта знаходиться перед барочним храмом. Сам тринавний костел зазнав чимало перебудов. Хоча зовні храм видається велетенським, всередині він досить камерний, навіть затісний. Бічні нави - невисокі галереї, стіни котрих прикрашені зображеннями хресної дороги (ХІХ ст., як на мене). Якими були первісні куполи на вежах, невідомо - відомо лише, що в 1739 р. Юрій Любомирський привіз із Гданська бляху для куполів. Куполи буди знищені під час пожежі в середині ХІХ ст.
В кінці ЇІХ ст. в костелі містився орган львівської Фабрики церковних органів та гармоній Яна Слівінського. Інструмент було розібрано в 1930-х рр. - залишилася лише органна шафа, з якої пізніше виготовили бічний вівтар (!!!) св. Антоні Падуанського. В радянські роки в храмі використовувалась фісгармонія.
В 1978 р. почали збирати кошти на орган. Працювали майстри з Риги. Труби і частини інструменту привезені частково з Прибалтики, частково виготовлені на місці, частково - зібрані зі старих органів. Орган має 17 регістрів та педалі.
|
|
|
|
|
|
|
|
Від замку - лише земляний бастіон |
Туристи сюди як і їдуть, то заради костелу св. Анни. |
Амвон в костелі св. Анни. |
Стара хресна дорога. |
Ах, який тут орган! |
Євангелісти на стелі. |
Дерев'яні церкви аж дві - але занадто скромні. одна на цвинтарі, друга поблизу меморіалу. |
На честь першої згадки. |
Склеп Карвицьких. |
З цього ракурсу костел виглядає фортецею. |
Розбещений полонський красень |
Палац в Гамарні. |
Парк в Гамарні. Фото до 1914 р. |
Загальний вигляд резиденції |
Чи не плебанія це біля костелу? |
Такий вигляд має центр міста з бастіону. |
Брама костелу. |
В костелі. |
Мармуровий надгробок Валевського. |
Тиха романтика Хомори. |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|