Потрапивши маршруткою до центра Полонного, ви виходите на площі. З одного боку магазин "Схід-Захід", з іншого - кілька пам'ятників, а тлом їм слугує земляний бастіон колишньої фортеці. В затінку невеликої альтанки - темна брила. На ній дядько з гривневої купюри - та трошки пафосний текст:

"Року 996 князь Володимир Великий, володар всієї України-Русі, закінчив будівництво Десятинної церкви в Києві і приписав до неї місто Полонне. З того часу в літописах Київської Русі Полонне називається "Град святої Богородиці Десятинної".

От вам і перша згадка про місто.

Давайте з етимологією розбиратися. Найпростіша асоціація з полонезом та поляками буде лесною для пароха костелу св. Анни, але малоприйнятною для полончан. Кажуть, Полонне - від полянців, що тут жили. Кажуть, Полонне - від "полонь" (чистої безлісної луки, а це вже схоже на правду). Кажуть, Полонне - від "полонити". Хто кого тут полонив, з'ясувати важко, але відомо, що в місті бували великі князі Володимир Святославович, Ярослав Мудрий, а удільний князь Володимир Мстиславович тут і взагалі мешкав. Одна складність: на території сучасного райцентру в давні часи існувало одразу ТРИ укріпленних поселення, розділених затоками Хомори. Яке з них первісне Полонне, а?

Головне місто мало ще й службове поселення Воля (зараз це центр міста). В ХІ-ХІІ ст. з'явилося ще одне, на північному протилежному березі - так зване Старе Місто. Полонне-Нове Місто виросло 1570 р. на південь від Волі і Старого Міста. Тоді і магдебургія підоспіла.

Хто хочеш запутається.

Адміністративно все було теж плутано: Полонне то належало то київським князям, то волинським, а пізніше було приєднано до Галицько-Волинського князівства.

Укріплення в рівнинному місті були спокон віку: кочівники не сплять. Навіть земляні вали і дерев'яний частокіл не врятували міщан в 1169 і 1172 рр., коли сюди присунули половці. В 1240 р., звісно, Полонне спалили татари. Після однієї з таких різанин річечка, що впадає в Хомору в Полонному, почалася називатися Різанкою. В іншій річці вороги мили свою зброю. Ця річечка - Вмиванка.

Під Полонним король Данило Галицький розбив військо белзького князя Олександра.

З 1494 р. Полонне відійшло до князя Костянтина Острозького (1460-1530). Острозькі володіли містом аж до 1621 р., саме вони в 1570 р. "вибили" для поселення магдебургію.

Після смерті бездітного Януша Островського в 1620 р. Полонне відійшло до його племінниці Софії, в заміжжі Любомирської, дружини коронного підчашого Станіслава Любомирського. В ті часи місто нараховувало два костели, п'ять церквів та синагогу.

Саме князь Любомирський оточив Полонне-Волю цілком прогресивними як на той час земляними бастіонами (про рештки одного з них на вул. П.Маркіша, колишній Татарській, я вже згадувала). На бастіонах буля спочатку дерев'яні, а пізніше й муровані стіни, ну і гармати, зрозуміло. Вся ця міць впала перед загонами козаків в 1651 р., коли неподалік від міста зіштовхнулися в бою непримиренні вороги Максим Кривоніс та Ярема Вишневецький. Шляхта з усієї околиці, налякана такими подіями, заховалася за мурами Полонного і як літня земля дощу очікувала на прихід Вишневецького. Той і рушив на місто, але в дорозі чомусь передумав, вирішив, що чотири тижні військових маневрів - це занадто і для його кишені. і для його вояків, тож повернув по дорозі додому на Костянтинів. Козаки ж 22 липня 1651 р. штурмом взяли-таки місто, вчинивши в замку страшну різню. Близько 2 000 євреїв та 700 католиків загинули в Полонному того дня... (Урбанський подає макабричну цифру в 10 000 жертв. "Голос України" пише вже про 12 тисяч). Серед вбитих був відомий каббаліст Самсон Остропільський.

Зруйновану фортецю знову було відновлено в XVIII ст. на кошти польського уряду. В ті часи це була найбільша земляна фортифікація Правобережжя. В польському путівнику Україною читала, що замок зміцнював в 1792 р. сам Тадеуш Костюшко, але спроба була невдала. Станом на ІІ половину ХІХ ст. від фортифікацій лишалася тільки одинока башта і рештки бастіону. Цегляні руїна на бастіоні є й зараз, та місцеві кажуть, це цілком сучасна труба.

23 листопада 1781 р. в Полонне прибув з Канева (Урбанський пише, з Кам'янця) останній польський король Станіслав Август Понятовський, якого зустрчав власник Полонного Калікст Понінський, другий чоловік Барбари Любомирської. Монарх непогано провів час: оглянув фортецю та трошки пополював.

Хороше місце в Полонному вибрав останній з Острозьких, волинський воєвода і затятий католик ще з 1579 р. Януш (Іван). Здалеку споруду видно, її силует відображається в плесах ставків. Гарно.

Будівництво святині розпочалося в 1585р. (за іншими даними, в 1593 р.), а завершилося в 1607 р. Януш Острозький присвятит костел своїй матері Зофії (Софії) Тарновській. Саме мати, дочка краківського каштеляна, і дала сину католицьке виховання.

Будували довго: спочатку підводи везли на обране місце землю, аби зробити пагорб ще вищим. Далі почали діставляти камінь з сусідніх каменоломень. Цеглу постачала цегельня Леонарда Бабяра. І каменя, і цегли треба було багато: стіни в собору до 2 м завтовшки. У вапно йшло чимало курячих яєць. За роботою слідкував італійський архітектор (?). Всередині храм було помальовано олійними фарбами.

Спочатку храм належав єзуїтам. Вже в 1618 р. храм було пограбовано і спалено турецьким військом на чолі з Алімазором. Відбудував святиню в 1646 р. вже князь С. Любомирський. Він же фундував ще один храм в Новому Місті - на честь покровительки своєї матері, св. Анни (цей костел-тезка в ХІХ ст. був перетворений на церкву, до наших днів не зберігся).

Костел знову грабують у 1651 р. - на цей раз вже хлопці Хмельницького. За відновлення взялися аж в 1716 р, за Єжи Домініка Любомирського. Так як храм вже не вміщав всіх віруючих, в 1726-1728 рр. його почали розбудовувати під керівництвом єзуїта-архітектора Павла Гіжицького (саме тоді храм набув вигляду, схожого на сучасний). Стінопис виконав Андрій Ахорн.

Костел було освячено 10 вересня 1738 р. київськимм єпископом Юзефом Чарнецьким. Храм отримав титул Успіння Діви Марії і св. Антонія з Падуї. В ті ж часи біля костелу з'явимлися будинки плебанії (сучасні тубдиспансер та будинок санстанції та колишній будинок Полонської в'язниці).

В 1933 р. костел пограбувала вже радянська влада. В закритому для віруючих храмі влаштували стайню. З 1936 по 1941 рр. в костелі був відділ НКВС, а у підвалах розташовувалась катівня. З цим фактом погано в'яжеться бувальщина про те, що восени 1937 р. до Полонного з Новограда-Волинського прибула рота саперів - підривати костел-катівню. Свої на своїх? Храм начебто врятували вірні, які оточили будівлю живим кільцем і почали голосно і по змінно молитися.

В 1942 р., за німецької окупації, храм було повернуто віруючим. Правив у ньому до 1945 р. чеський священник. В 1946-47 рр. була спроба передати костел православній громаді - та католики продовжували відправляти служби в бічній наві та на цвинтарі.

Рештки закатованих НКВС було в 1947 р., під час повторного відкриття костелу, зібрано в сім трумн і перезаховано на католицькому цвинтарі.

Вже в часи незалежності храм було відремонтовано - завдяки старанням парафіян та польським ченцям-бернардинам і францисканцям. При храмі діє францисканський монастир.

Крипта знаходиться перед барочним храмом. Сам тринавний костел зазнав чимало перебудов. Хоча зовні храм видається велетенським, всередині він досить камерний, навіть затісний. Бічні нави - невисокі галереї, стіни котрих прикрашені зображеннями хресної дороги (ХІХ ст., як на мене). Якими були первісні куполи на вежах, невідомо - відомо лише, що в 1739 р. Юрій Любомирський привіз із Гданська бляху для куполів. Куполи буди знищені під час пожежі в середині ХІХ ст.

В кінці ЇІХ ст. в костелі містився орган львівської Фабрики церковних органів та гармоній Яна Слівінського. Інструмент було розібрано в 1930-х рр. - залишилася лише органна шафа, з якої пізніше виготовили бічний вівтар (!!!) св. Антоні Падуанського. В радянські роки в храмі використовувалась фісгармонія.

В 1978 р. почали збирати кошти на орган. Працювали майстри з Риги. Труби і частини інструменту привезені частково з Прибалтики, частково виготовлені на місці, частково - зібрані зі старих органів. Орган має 17 регістрів та педалі.