Якщо прямуєте у Яремче, Ланчин не проминути (хіба ви стартували із Закарпаття). Велике селище, хоча на СМТ схоже лише у центрі, серед страшненьких кубиків крамничок. В радянські часи тут взагалі було ледь не 12 тис. жителів - не кожен райцентр на Буковині чи Тернопільщині стільки має. З яремчанської траси цікавинок майже не видно - тому краще таки розім'яти ноги, поглянувши на Ланчин зблизька. 

По-перше, тут вже гори-гори - і Чорногора за ними стіною. Це вам не Коломия, де вони лише натякають на щось мольфаристо-гуцульське на горизонті. Гори вже тут, варто перебігти місток через Прут. Ні, не міст - залишимо його автівкам. За метрів сто від нього - чудова кладка, от з неї і помилуємося зеленими пагорбами і аквамариновими водами Прута - і все це під буркотіння прутських порогів. Підозрюю, такий казковий відтінок води - від занадто розпсячившихся у спекотне літо-2012 водоростей. Нічого в тому доброго немає - крім фотогенічності на світлинах.  

Гори вже тут - Гуцулія вже тут: Ланчин лежить на межі Гуцульщини та Покуття. Тільки не шукайте тут ґражд і трембіт. Ще у ХІХ ст. тут пліч-о-пліч мешкали гуцули, русини, молдавани, поляки, вірмени і євреї. Зараз ця чудова строкатість розтанула. 

У Прут в Ланчині впадають численні потічки, додаючи ландшафту цікавинок, а ланчинянам (чи як правильно?) болота: Іванівка, Кобилиця, Слобожниця. Краще з них не пити: у Ланчині якісь зависокі показники заліза і амміаку у воді, воно вам треба?

Ланчин півтисячоліття був про сіль - і лише наш час знищив тардиційний місцевий промисел. Саліна-солеварня у Ланчині не існує ще з середини ХХ ст. Даремно, можливо: ґрунти тут не родючі. 

Про назву ходить кілька легенд: одна про запитання "Лан чий?", яке ставили пани, що їхали повз селище. Друга - про угорську принцесу Ілону Ланку, дружину князя Ростислава-Михайла Володимировича (1038-1067). Третя виводить назву від польського слова "laczyc" ("поєднувати").