"Делятин — це карпатський міф. Місто, до якого не торкнутися у теперішньому Делятині, якщо не послухати кілька байок".

Були часи, коли ще не було Яремчого. Коли ще не було жодних інших курортів у долині Пруту.

Тоді був Делятин.

«Делятин — це містечко, що лежить на висоті 460 метрів серед гір і лісів у долині, котра захищає його від вітрів. У Делятині є заклади для соляних купелів, обладнані на зразок закордонних лазень у Райхенгалі та Зальцбруні. Розваги: купання у ріці Прут, прогулянка до присілку Луг, віддаленого на три кілометри з чудесною церковцею, оздобленою пишною різьбою найзнанішого гуцульського різьбяра Василя Татарчука. Багато місць у віллах та пансіонатах, терени для лещатарства…»

Так писалося про Делятин у курортному путівнику, виданому у 1937 році у Варшаві.

Відразу за Надвірною — Лоєва. За Лоєвою починається Делятин. Трохи нагору — і можна побачити усю долину, оточену горами і лісами, які захищають її від вітрів. Страгора і Страгірчики, Клива, Коломийські ворота, Маливо, Яворова, Вивторова. Широкий Прут, у який вливаються Любіжня і Перемиська. Прут повертає у бік Коломиї. Поруч, у Добротові, — неймовірної краси каньйон.

Делятин — це десять кілометрів вздовж Прута. Десять на два — так хати віддаляються від дороги. Переважно у гори. Бо тут, саме тут, у Делятині починаються справжні Карпати. Їх ще називають береговими Горганами.

За Прутом — вже інші гори. Нижчі, мальовничіші, лагідніші. Косівські. Там — Білі і Чорні Ослави, Чорний Потік, різні Березови і Яблунів.

У тому місці, де поїзд до Рахова виїжджає з гір, щоби вже до самої Ворохти триматися Пруту, переходячи з берега на берег кільканадцять разів, через Любіжню переїжджається високим і довгим мостом. Цей міст можна вважати в'їздом у суцільну гірську країну. Свого часу делятинський міст був справжнім чудом технічної архітектури зламу століть, певним символом освоєння Карпатії, улюбленим мотивом поштових карток з карпатських серій. Щось подібне вміли будувати у Альпах — кам'яний віадук з трьома дугами. Тепер уявити собі його можна, лише побачивши аналогічний віадук у Ворохті — останній на цій лінії, незнищений війнами. А фрагменти делятинського, підірваного у 1944-му, лежать у Любіжні, утворюючи разом із природніми скелями химерну композицію.

Досить довгий час пасажирські поїзди доїжджали до Любіжні, люди виходили з вагонів і пішки йшли через долину, яка виявлялася значно більшою, і виходили до другого кінця неіснуючого мосту, де їх чекав інший потяг.

Якщо їхати поїздом, то кілька кілометрів шляху від моста до вокзалу дають змогу зрозуміти анатомію Делятина — поїзд їде самим краєм гір і видно, як містечко, невміщаючись у вузьку смугу землі між горами і Прутом, розлазиться маленькими присілками по горбах і лісах. Делятин приречений бути містом. Він виник у такій розв'язці хребтів, рік і доріг, у якій без вузла не обійтися. А брак землі заперечував хоч якусь можливість землеробства. Через цю катастрофічну обмаль грунту делятинці завжди мусили займатися якимось промислом ( дехто вважає, що варіант назви Ділятин правильний, бо походить від діла), а у складні роки найбільше потерпали від голоду, бо залежали не від власних харчів.

Франц Йосиф приїжджав до Делятина незадовго перед світовою війною. Попри інші заняття, цісар встиг взяти участь у закладенні костелу для працівників копалень, сиплячи золоті дукати на кожен кут і тримаючи чотири саджанці, привезені з Відня. З чотирьох тепер залишилося лише одне дерево — величезна кедрова сосна, яка росте біля новішого костелу, збудованого на місці цісарського вже за Польщі.

Щодо церкви греко-католицької, то вона хоч і видна з дороги лише взимку, коли немає листя на деревах (всі, хто бував у Делятині хоча би один раз, зауважують, що тут незвичайно багато як для гірських поселень, різноманітних дерев, котрі не належать ні лісові, ні садам), хоч і в кілька разів менша від костелу, але є справжньою перлиною гуцульської школи церковної архітектури. Дерев'яна церква збудована у 1620 році. Коли їй було 165 років, делятинські майстри перенесли церкву з урочища Луги на теперішнє місце — в урочище Посіч, а поруч збудували дзвінницю. Тепер під час недільної чи святкової служби більшість людей мусить стояти на подвір'ї довкола Церкви.

На жаль, чудесної церковці з різьбами найзнанішого гуцульського майстра Василя Татарчука, про яку пише старий довідник, вже нема. Так само, як і присілка Луг, в якому вона стояла.

(...) Подібні зібрання траплялися хіба ще перед першою світовою війною. Тоді у Делятині жив один із засновників і керівників української радикальної партії, посол віденського парламенту і галицького сойму Микола Лагодинський. Під його головуванням кілька разів відбувалися багатотисячні народні віча, на які сходилося майже все населення Делятина і приходили делегати з інших місць.

У адвокатській конторі Лагодинського кілька років працював великий письменник Марко Черемшина. У гарному будинку, який зберігся з тих часів (див. стару поштівку трохи вище), був відкритий єдиний у Делятині офіційний музей, до якого постійно привозили екскурсійними автобусами різних туристів.

Крім будинка Лагодинського від старого Делятина, який так любили зображати на поштових відкритках, залишилося ще кілька двоповерхових кам'яниць і кільканадцять великих дерев'яних вілл, колишніх пансіонатів. Вілли побудовані у так званому закопанському стилі (приблизно так будували готелі у Татрах). Вони трохи нагадують елегантний мурашник — з багатьма вікнами, входами, верандами, балконами, мансардами. Ці вілли, перетворені на багатоквартирні будинки чи установи, — найзворушливіший спогад про те, що часи, коли над потічком Солянка функціонували бальнеологічні купелі на зразок Зальцбруну, а лагідних схилів Делятина вистачало для тодішнього рівня розвитку зимових видів спорту, дійсно не є примарою.

(...) Клапчук довів, що загальнослов'янська святиня у горах, опис якої поданий у працях арабського мандрівника і історика десятого століття Аль Масуді, знаходилася на делятинській Страгорі. Капище, каже Аль Масуді, оточували різні за смаком та кольором води, там стояв великий ідол, під одною ногою якого були мурахи, а під другою — ворони. Від страгірської святині починався найстрашніший гірський відрізок Великого транскарпатського шляху, яким возили дорогоцінний кремінь з Подністров'я через Карпати, Угорщину до Дунаю.

(С) Тарас Прохасько.