Ніхто не знає, як і коли люди вперше почали випарювати в цих краях сіль. Але робили це давно. (Стаття "Соляні шахти" Т.Сис і Л.Паравійчук з "Радянського Поділля" за 1982 р. стверджує, що вже наприкінці ІІІ тисячоліття до н.е. в Карпатах варили сіль). Карпати постачали сіллю ледь не половину Центральної Європи, та спроби варити сіль були й на Поділлі. Коли за Теребовлю в 1098 р. чубилися князі Святополк і Давид, сіль у Києві подорожчала вп'ятеро, що викликало бунти бідноти. а Іпатіїський літопис за 1164 р. згадує повінь на Дністрі. яка затопила 300 торговців сіллю.
Про це свідчить i легенда про заснування Долини, і переказ про монахів-васіліан в Лаврові (ці з колодязя замість води дістали ропу, з якої й почали випарювати у горщиках та казанах сіль), і топоніми Сіль, Солотвине, Солоне (Закарпаття), Стара Сіль, Солонка, Солонське (Львівщина), Солотвин (Івано-Франківщина). Вулиця Руська в Львові відома здавна, з XIV ст. тут селилися русини, які називали цю міську артерію вулицею Соляників - і торгували тут сіллю. Теж промовистий факт. а прізвища Зварич, Солончук, Соляник, Зварник?
Сіль несла з надр вода, до солоних джерел йшли спраглі смаколику тварини, а люди ж часом від тварин розумніші, тож здогадались, що смачний присмак можна зберегти й поза джерельною карпатською водою. Все й потрібно - вогонь та посудина для випарювання.
Родовища швидко обростали потрібною "інфраструктурою". Головним був колодязь (або шахта-"вікно") з солоною ропою. Там працювали солекопи, вони ж гірники. Їхня робота була найважчою. Далі потрібні були гостроверхі бані-варниці з високими коминами. Тут спочатку в казанах та сковорідках солевари-зваричі (маєте знайомих з таким прізвищем) займались добуванням білого золота. Для готового продукту потрібні були склади, бочки для котрих готували бондарі, а пакували сільв бочки лопатники. Ось і вся програма-мінімум для солеварні. З персоналу були ще конюхи та перевізчики, а наглядав за інструментами робітників майстер-слюсар. Багаті солеварні, як от старосільська, могли собі дозволити ще й приватну цегельню для будівництва печей (1559 р.).
Сіль була річчю настільки цінною, що багато родовищ ропи в Карпатах були королівською власністю. На середину XVI ст. таких солеварень було вже чимало: 3 в Старій Солі, стільки ж в Дрогобичі, дві в Котові, по одній в Колпці, Ясениці Зворицькій, Нагуєвичах та в Модричах.
Приватних соляних промислів було ще більше: понад 60. а були ще підпільні, самопальні, бе біднота крадькома випарювала сіль, щоб відвезти її потім на Поділля чи Волинь. В Прикарпатті чи не головними центрами солеваріння були Галич і Коломия. В останню за сіллю ще в 1647 р. їздив Богдан Хмельницький з сином. В 1652 р. Тиміш Хмельниченко поїхав вже за сіллю для війська один. Навіть чумаків часом називали коломийцями...
Одним з анйбільших було долинське родовище ропи. Поблизу Долини солеварні діяли в селах Струтин (з шахтою завглибки в 33 м), Тростянець, Солуків, Раків, Рахин, Слобода-Долинська. Найдовше протрималася солеварня в Долині, хоча її погрожували закрити ще за Австрії та Польщі. Помер комплекс вже в часи незалежної України...
Для прикарпатської солі у Києві були зведен величезні склади. Вже звідси карпатська сіль відправлялася у Білорусь та Московію.
Гірнича справа розвивалась: з'явились канатно-ударна техніка буріння та системи водопостачаня, піднімати розсіл з шахт допомагали коні. Важка справа пішла веселіше. За тиждень з однієї копальні добували близько 16 бочок грудкової солі. Десь на рівні князівських часів соледобувна промисловість залишалась ледь не до ХІХ ст. З 1772 р., коли все, що західніше Збруча, відійшло до Австрії, соляні промисли стали державною монополією. Більше про солеваріння читаємо тут.
