...З Чорториї я застопила якийсь старенький міні-вен. Місце для сидіння було лише над заднім колесом. Більшість народонаселення про це й не здогадується, але 80С і заднє колесо - речі малосумісні. Та, фактично, взагалі несумісні. Плюс за вікном було +31. А я, не дивлячись на все таке, посміхалася всю дорогу. Я виразно раділа життю. Бо було чому.

В Леськовому я сказала церберам на вході: "Мені здається, в мене сьогодні день народження". В Леськовому я знала, чого очікувати - картинки бачила.

Про Чорторию я знала лише, що місцевий психоневрологічний диспансер розташований в палаці. Коли я йшла до палацу старою каштановою алеєю, я гадала на віртуальній ромашці: пан (краса яка попереду буде, уууу!) чи пропав (е-е-е... Ну так... Таке собі). Крони повністю затуляли споруду попереду, тому коли вони раптово розступилися перед входом, я могла чесно і від всієї душі ахнути. Ось вам моя думка: це самий симпатичний палац Чернівецької області. Чесно!

На зібраному мною консиліумі лікарів і старожилів під портиком палацу виразно не вистачало диктофона. Історію споруди і села розказували всі, хором - і по різному. Найбільше знали два лікаря і один дідок. Всі троє називали три різних прізвища власника маєтку - два було румунських, одне польське. Спробуємо розібратися. :о)

Але спочатку - те, що і так всі знають: лебеді Івана Миколайчука.

Видатний український актор, режисер та сценарист народився в Чорториї в сім’ї залізничника і в дитинстві мріяв бути психологом або пілотом, але не актором: перший в своєму житті кінофільм він побачив лише у віці 13 років. Та акторство захопило хлопчака. Першу свою роль (діда Гната у виставі «Безталанна») Іван зіграв у 13 років ще у рідній Чорториї, при самодіяльному театрі у сільському клубі. Мріючи про сцену, вступив до Чернівецького музучилища по класу баяна (1957), у 1961 р. — в театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської, а за чотири рокизакінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва. Далі в його житті було 34 кіноролі, 2 режисерські роботи, 9 сценаріїв і слава справжньої кінозірки 1960-70-х років. Без нього феномен українського поетичного кіно був би неповним. Миколайчук став обличчям і душею тогочасного кінематографа. Не дивлячись на всенародну любов, звання народного артиста Івану не дісталося: через тавро «націоналіста». А Шевченківську премію актор отримав вже посмертно.

Найвидатнішими ролями Івана Миколайчука стали ролі Тараса Шевченка у фільмі «Сон» (1964), Івана Палійчука («Тіні забутих предків», 1964), комісара Громова («Комісари»), козака Василя («Пропала грамота»). У фільмі «Білий птах з чорною ознакою» (1971) він виступає ще й як сценарист. Перша режисерська робота — яскравий фільм «Вавілон ХХ» (1979), який отримав приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе. Іван Миколайчук зіграв також у фільмах «Гадюка» (1965), «Бур’ян» (1966), «Помилка Оноре де Бальзака» (1968), «Камінний хрест» (1968), «Захар Беркут» (1971), «Легенда про княгиню Ольгу» (1983).

Іван Миколайчук ніколи не забував рідне село, завжди навідувався до Чорториї на різдвяні свята. А взимку 1987 року, незадовго після смерті актора, в Чорторию вперше прилетіли зимувати лебеді. Місцеві жителі кажуть, що то повернулася душа Івана Миколайчука.

Пана, який володів цим та кількома іншими маєтками (інші, наскільки зрозуміла, були на Галичині, вже за Дністром) звали Дурдуван (чи Джурджуван). З ним якось непевно: кажуть, маєток цей він програв у карти. Але поховано його біля порога дерев’яної церквиці поруч з палацем – за його ж заповітом. Тоді ще не було невеликого ґанку поруч з церквицею. Дідок розказував, що пана поховали з золотим перстнем (а от далі не зрозуміла: чи «бо був НЕжонатий», чи «бо був жонатий»), що спричинило деяке заворушення в стані місцевих мародерів. Над похованням була гарна плита – чи то мармурова, чи то гранітна. Дід вже не пам’ятає. Церквиця, до речі, діюча і належить до київського патріархату.

В палаці ж було дуже гарно – каміни, а стіни вкривав трафаретний малюнок – янголятка. Радянська влада першою справою взялася янголів замальовувати, та вийшло погано: фарби були такі яскраві та міцні, що проступали через побілку.

Інший чоловік, значно молодший, додав, що у потім тут вже жив пан Манеску. Це прізвище фігурує, здається, і в списку локальних пам’яток архітектури. В Манеску був брат, який застрілився, от така неприємна ситуація. В 1927 році, розказують, пан вибудовав собі новий маєток, а в цьому влаштував сиротинець для дівчат з шляхетних родин.