Координати: 49°42′46″ пн. ш. 24°04′25″ сх. д.

Біля 200 жителів

Карта

Йому цьогоріч сто - і для архітектури це не вік. Воно й ніби й так, але зберігся він для своїх років поганенько. Туристи, яких вряди-годи заносить у це невелике сільце за 14 км від Львова, дають йому значно більше. Для споруд це комплімент, але ж правда дорожча: йому сто - і він давно вже руїна.

Цей стиль, дуже мальовничий, аж просто нахабно-вигадливий, впізнаєш одразу - о, Броніслав Віктор же! (Хто був в Оброшині і Старій Солі, мене зрозуміє). Львівські краєзнавці називають цей вигадливий мета-ман'єризм "кришталковим стилем". Нехай буде кришталковий, нехай буде Броніслав Віктор, аби ж був. А то ж без даху у нашому кліматі нереально простояти довго. А дах он який, на кадрах з коптера видно.

Так як ніхто то зараз не читає, то і про історію довго не буду - все в мережі можна знайти.

Село давнє, нібито ще з часів Казимира Великого, з 1369 р. Колись аж торговий центр на перетині шляхів - з ярмарками двічі на рік.Крім рибальства у численних ставках, автохтони випалювали вапно і робили цеглу, вози та бочки. А ще ткали - але де тоді не ткали? Під 1600 р., пишуть польські історики, Вовків навіть згадували як місто. Католицьку парафію документи згадують тут з 1563 р. Десь тоді ж і костел збудували, але татари його того, знищили. Вони сюди часто навідувалися: і у 1620, і наступного року, і у 1673-му. Після останнього набігу полеглих вовківчан-захисників поховали у кургані, котрий називають Кульпою.

Новий костел, присвячений св. Станіславу, звели у 1677 р. - на кошти тодішнього власника поселення Станіслава (та звісно ж) Казимира Курдвановського. Освятили споруду в 1712-му.

Наприкінці XVII ст. село та сусідні Загужжя та Кугаїв стали власністю львівського бенедиктинського монастиря. Та все одно жилося селу непогано - ще сто років. А потім Річ Посполиту розрізали як торт - і Львівщина дісталася Австрії. Прогресивні австрійські монархи закривали монастирі, руйнували старі допотопні (для них) укріплення і будували дороги.

Нова дорога зі Львова пройшла у іншому місці, Вовків раптом опинився на периферії.

Костел з XVII ст. на початку ХХ ст. був у геть незадовільному стані - його і знесли, а на його місці збудували новий, присвячений Марії Магдалині. Ініціатором процесу був тодішній священик Юзафат Гещинський. Освятили дітище Броніслава Віктора у 1929 р.

Зі старої церкви до нової перенесли образ богоматері (копія ХІХ ст. з образу 1712 р., конфіскованого австрійською владою). Зараз ця ікона зберігається у храмі Кольчина, села на сході Польщі - ще меншого, ніж Вовків. Перенесли також ікони Марії Магдалини (сер. XVIII ст.) та Фоми Невіруючого (сер. XVII ст.) - і ще якісь літургійні предмети.

З 1750 р. у селі була школа. На початку ХХ ст. діяли "Просвіта" та сільськогосподарський гурток з молочарнею, кредитна спілка "Райффайзену" (1910). Перша світова Вовків стороною не обійшла: вже у 1914 р. тут з'явилися московські солдати. Ну а далі як завжди: "Просвіту" спалили, молочарню знищили, як і банківську касу.

У 1920 р. в село увійшли більшовики - лише на три години. Але встигли, впорались: у своїх спогадах парох Ю.Гещинський писав, що цього було достатньо для пограбувань та спустошення.

У міжвоєнний час, за Польщі, у Вовкові відновили діяльність читальні, заснували добровільну пожежну дружину, а банківську касу перейменували у касу Стефчика.

У вересні 1939 року Вовків опинився в СРСР. 13 квітня 1940 року з Волкова депортували перших "неблагонадійних". Тим не менш, костел не закрили: римо-католиків у Волкові була ледь не половина населення. Працював храм  у Другу світову. Закрили його вже у 1946 р.

І почався шлях до руїни - красивої, ошатної, але все одно страшної.

Під храмом така ж побита часом мозаїчна зупинка. Ну добре, храму буде сто - а їй заледве за 40, але більшість смальти давно пооблітала. Шкода дуже.

Єдине, що у Вовкові у гарному стані - дерев'яна церква Введення у храм з чи то 1702-го. чи 1706-го, чи 1721-го. Красивенна - і мені дуже шкода, що я бачила її лише з вікна автівки, часу підійти познайомитись поближче мені не дали. Тим більш не бачила розпис Федора Сеньковича.  Колись у цьому храмі правив Микола Устиянович, батько відомого художника Кирила Устияновича. Поруч з храмом є навіть музей родини Устияновичів.  

Віктор Громик наводить напис, знайдений на одвірках у бабинці: "Во ім'я отця і Сина і Святого Духа Амінь Ця церква Новозбудована За Священного Ієрея Дмитра Лозинського року божого 1720 фундатор Яків Остапик. Важилася за священно Ієрея Михайла Вішньовського року божого 1719 провізор Ігнатій Нестор Майстер Михайло Каліцинський".

В радянський час у святині хотіли зробити архів. Реставрацію і храму, і дзвіниці завершили у 2019-му.