Моє дитинство прийшлося на ті часи, коли дитячих садочків в Кам‘янці було вдвічі більше, аніж зараз — і туди були черги. Тож щоранку мене, заспану і заплакану, мама відводила в садок від її заводу, що знаходився майже в іншому кінці міста.

А забирав мене з цього дитячого кількагодинного рабства, як правило, дідусь. Додому ми поверталися через Старе місто. Якщо уявити траекторію моїх щоденних походів „дім-садок-дім”, то вийде правильний трикутник: витягнута в струну гіпотенуза проспекту вранці, броунівський рух дитячого майданчика вдень, два катети, до фортеці та звідти додому, перерізані гнучкою стрічкою Смотрича, ввечері.

Уявний центр трикутника припадав на площу Ринок. „Дивись, тут, перед ратушею колись Устима Кармалюка карали сотнею різок! А о-о-он там, біля вірменського торгового дому – будівля колишньої духовної семінарії. Її закінчив не лише батько Ф.Достоєвського Михайло, а й мій улюблений поет Степан Руданський”. Мені 5, може 6 років. Мені цікаво. Вже.

Хто зна, з яких інгридієнтів складається коктейль наших дорослих уподобань та пасій. Даю приблизний рецепт свого: закоханий у рідний край дідусь, приправлені романтичним флером залишки шляхетного минулого, старі путівники Україною, які мама привозила з численних походів комсомольської юності, — і місто. Застиглий в середньовічній комі Кам‘янець, над яким час, починаючи з епохи бароко, пролітав тихо й якомога непомітніше, майже не залишаючи артефактів свого плину. Природа і сіре каміння замкових стін зливаються в екстатичних, але втомлених за віки обіймах. Тут все не так.

...Дев‘яності принесли процес напіврозпаду Союзу. Історичний факультет нашого пед-інституту, давню мою мрію, турбуленції перехідного періоду підкидували як на американських гірках, а в мене з дитинства поганий вестибулярний апарат. Тому зі своєю золотою медаллю йду на філологічний, щоб за кілька років дипломованим вчителем англійської мови повернутися туди ж, де вчилися я, моя мама та моя бабуся.

Робота як щоденний подвиг — геройство, яке допускається лише при повній відсутності інших кандидатур та вакансій. Забуття і абсолютне, неможливе щастя приносить не так вже й багато речей. У першій трійці — подорожі Поділлям. Смішна вчительська зарплатня та ще смішніші підробітки витрачаються на бензин, книги та фотографії. Здається, я зрозуміла, що хочу робити в житті.

Злам тисячоліть мало хто відчув так, як я. Для мене в 2000-му насправді почалась нова епоха. В Кам‘янці з‘явився інтернет. Слово „депресія” зникає з лексикону. Натомість з‘являється нік, який виходить за межі онлайну в реальне життя — Блекі.

Сайт... ну, так, так, сайт. Не дивлячись на технологічний кретинізм, я пробую щось самотужки наваяти в інтернеті. Робила я все для себе, бо на 2001-ий рік матеріалів з поїздок зібралося стільки, що питання каталогізації світлин, інформації та відчуттів встало дуже гостро. Так і з‘явились „Замки і храми України”.

І я все так само подорожую краєм. Знаєте, що таке свобода? Це коли теплий ранок перетворюється на ще більш теплий день, за плечима рюкзак, кілька гривень в кишені — і вся Західна Україна перед тобою.

Контакти: kamienczanka@gmail.com,