Як вже стільки разів пана архітектора тут згадала, то треба додати ще кілька слів про нього. Називатиму Михайлом, не Міхалом: прізвище натякає, що він був українцем.

Майбутній зодчий народився у Станіславові, теперішньому Івано-Франківську. Прізвище взяв мами Марії  (батька звали Миколай Боруцький). В школу (реальну) ходив у Станіславові, а в 1874 р. поїхав на навчання до Львова. Отримував стипендію, завдяки якій у 1880-1882 рр. вчився в Італії. У 1880 р. вступив до Політехнічного товариства у Львові, а у 1893-1894 рр. входив до правління цього товариства.

Закінчив політехніку в Львові у 1880 р., з 1882 р. був там асистентом на кафедрі будівництва, ще через п'ять років почав викладати у рідній alma mater історію архітектури - і робив це аж до 1914 р. Дослужився до доцента. Був не лише архітектором, а й скульптором: після закінчення архітектурного факультету в 1880 р. влаштувався у майстерню спадкового різьбяра Леопольда Шимзера.

З дружиною Йоанною Подгалич мав шістьох дітей.

Написав чимало статей з історії архітектури. Найвідоміша - "Будівничий цех у Львові за польських часів до 1772 р." (1927). Друга частина праці, яка розглядає архітектуру 1772-1918 рр., залишилася в рукописі і зберігається в родині Ковальчука.

Малював. Фотографував архітектуру (у 1910 р. виставляв свої фотороботи на виставці львівських архітекторів0. Займався реставрацією та консервацією пам'яток архітектури (зокрема львівської катедри). Звів у Львові костел Святої Родини для отців-реформатів (вул. Янівська, 66), масштабну дерев'яну церкву в Великосілках Кам'янко-Бузького району (1892). Але проектував і будував і житлові будинки, і громадські споруди, і навіть палац в селі Угри (не зберігся) - коротше, не лише храми. Свою віллу на тодішній вулиці А. Потоцького (зараз Генерала Чупринки) теж проектував сам - у 1908 р. Співпрацював зі скульптором Броніславом Солтисом. Похований на Личаківському цвинтарі.  Ще в ті часи, коли працював скульптором, сам створив для цього кладовища чимало надгробків (наприклад, на похованні Артура Ротлендера-Роланда, каплицю родини Білінських).

Томаш Зауха порівнює сороцький храм з костелом в Заболотові, більше того, називає ці дві споруди близнюками. Це твердження викликало у мене спочатку внутрішній протест: ну як можна їх порівнювати! Протест, безсумнівно, емоційний, нелогічний. Для мене заболотівський костел - банальщина моїх прикарпатсько-покутських вояжів, бачу його по кілька разів на рік, око звикло і замилилося. А Сороцьке - вишенька на торті, маленьке відкриття, приємна несподіванка далеко від трас. Хоча придивилася - ну, різні, але таки схожі. Зводився заболотівський, щоправда, раніше - у 1898-1902 рр. Автор статті про Сороцьке згадує ще кілька схожих прикладів - костел в Мишлятичах на Львівщині, закінчений у 1909 р. (теж виглядає братом, навіть попри те, що на ньому башта тонша за ту, яка є в Сороцькому) та єзуїтський костел у Коломиї. Власне, оця башта і є тим головним, що об'єднує всі чотири храми, робить їх архітектурними родичами. Але єзуїтів у Коломиї будував в 1895 р. Діонізій Кричковський, а от Мишлятичі та Заболотів, на думку Томаша Заухи, є теж роботами Михайла Ковальчука. Розвину його думку ще трохи, якщо так можна: закинутий костел в сусідніх з Мишловичами Тамановичах (Мостиський район Львівщини) теж має подібну вежу - і теж може бути справою рук Михайла Ковальчука.

Про те, що в Сороцькому був багатий панський двір, думала я, пам'ятають лише старі світлини у 7 тому "Дій резиденцій на давніх кресах Речі Посполитої" Романа Афтаназі. На той магічний сьомий том у 2007 році у мене було лише кілька похмурих осінніх годин і поганенький фотик Фуджі. Перефотографувала як змогла, змогла, на жаль, паршиво. Тому якість зображень палацу буkf відповідна.

Але потім в інеті трапилися світлини, зроблені Карлом Мюллером в часи Першої світової війни. На них все прекрасно видно.

Рід Баворовських і Сороцьке пов'язані намертво: за родинними переказами, ще у 1549 р. Сороцьке отримав від короля Сигізмунда Августа Вацлав Баворовський гербу Прус ІІ. Пізніше хтось з його нащадків програв село в карти. Після цього Сороцьке часто змінювало власників. Дульські - у XVIII ст. У першій половині ХІХ ст. - Забєльські. Петро Забєльський і його дружина Людвіка зі Сцибор-Мархоцьких віддали Сороцьке доньці Генриці Ольшевській, а вже від неї близько 1870 р. відкупив Вацлав Баворовський (1827-1909) - ні, не той з родинних переказів, а просто повний тезка. Купував для свого сина Міхала (1860-1933). Той був одружений з Марією з Дунін-Борковських (1862-1919). Їхня дочка Марія була останньою власницею маєтку в Сороцькому (1890 - померла в тернопільській в'язниці у 1939 р.). 

Вацлав № 2 купив Сороцьке вже з великим класицистичним палацом з флігелем, що ховалися у просторому парку. Двір збудували ще Забєльські - і він потрапив до історії польського живопису: саме на тлі палацу в Сороцькому львів'янин Генрик Родаковський, відомий тогочасний художник-романтик, у 1873 р. малював коня Хайхорна ("Highhorn"). Загуглити цю картину не вдається, а шкода. Бо це, напевно, єдине зображення старого сороцького двору.

Бо Баворовські звели собі новий, на свій смак - такі собі подільські варіації на тему луарських замків. Проектантом будівлі був П. В. Харасимович. Парадний фасад вийшов досить скромний, парковий - більш розкішний. Що у результаті збудувалося - видно на старих фотографіях поруч.

Старий флігель не зносили, добудували до нього новий корпус.

Тепер що відомо про інтер'єри. Парадні кімнати тягнулися вздовж паркового фасаду палацу. Посередині його був великий хол. У кімнаті на одне вікно праворуч від холу містилися спіральні сходи до гостьових кімнат на другому поверсі. З протилежного від холу боку був більярдний салон на два вікна, пофарбований у темні кольори. На підлозі був велетенський перський килим, вздовж стін - книжкові шафи з багатою бібліотекою Баворовських. Всі інші кімнати першого поверху були житловими, непарадними.

Біля паркової тераси містився великий, він же "білий" салон, багато прикрашений ліпниною. У приміщенні був п'єц з білими кахлями. З меблів - великий стіл, фортепіано та два дивани в стилі Людовика XV. Ліворуч від нього - їдальня, вся у дерев'яних панелях, з дубовими меблями. А праворуч - маленький салон з м'якими меблями, оббитими тією ж тканиною, що й стіни в ньому. До 1914 р. більшість стін палацу була вкрита шпалерами, підлога була паркетною, а двері й вікна пофарбовані у білий колір.У спальні господарів були меблі з червоного дерева з бронзовими прикрасами. Ці майстерні копії античних меблів виконав відомий львівський майстер Пелчарський.

Багатої колекції мистецтва у Сороцькому не було: просто не встигли ще її зібрати. З картин виділялися "Міцкевич на коні" Юліуша Коссака, автопортрет Францішка Тепи і п'ять великих ескізів інтер'єрів підгорецького палацу пензля Яна Матейка. Були й родинні портрети - висіли у їдальні. Серед них - портрет Вацлава Баворовського роботи Казиміра Похвальського і два портрети Міхала Баворовського від Войцеха Коссака.

Перша світова познущалася над палацем з усіх сил. Дах згорів, споруда стояла руїною. В міжвоєнний період двір відреставрували, але мешкали тут лише частково. Марія Баворовська взялася заново збирати твори мистецтва, зокрема тримала в Сороцькому "Жіночий портрет" швейцарського модерніста Шарля Олсоммера, кілька картин бурхливого Яцека Мальчевського, а також кілька картин на склі від популярної в той час краківської художниці Михалини Яношанки: птахи, квіти, рослини. Остання власниця відновила і бібліотеку, переважно з французької та польської класики.

Місцевість навколо Сороцького була рівнинна, безлісна, тому парк у маєтку було видно здалеку. За парком - а він був ландшафтним, в англійському стилі - дуже слідкували. Праворуч від в'їздної алеї стояла стара стайня на 16 англо-арабських скакунів, а біля неї - приміщення для карет, бричок, ландо і так далі. Сороцьке і тоді було задалеко від метрополій, навіть до найближчого вокзалу дорога була неблизька, тож панам всі ті транспортні засоби були потрібні. 

Під час Другої світової у палаці був госпіталь, тому його часто бомбили. Ну і таки повністю зруйнували під час авіанападу.