English   Контакти   Книги   Новини   RSS   Галерея   Телетайп   Населені пункти   Типи об'єктів   Топ-13   Блог   Guest-Up-Oh?  
Сороцьке
Костел Богоматері Неустанної Допомоги в Сороцькому з неба. 1 квітня 2017 р.
Сороцьке - цікавезне село з купою скульптурних артефактів минулого.
Покровська церква УГКЦ в Сороцькому. 1 квытня 2017 р.

Координати: 49°22′42″ пн. ш.25°50′44″ сх. д.

Близько 800 жителів.

Карта

 

Я не очікувала, що Сороцьке виявиться настільки цікавим. Це було відкриття (для мене, ок) - з приємних. І п'ять кілометрів дороги сюди від траси Гримайлів-Теребовля цілком пристойні, і дивитися поки що є на що. Напевно, приїду колись ще.

Сороцьке: трохи історії, багато костелу

Помирання вітражів

З етимологією все просто: через село протікає річечка Сороцька, вона ж Сорочанка. А вже її назвали свого часу, напевно, не на честь сорочок, а во славу пташок-сорок. 

Далі буде короткий переказ основних фактів з біографії села та його костелу, які я взяла зі статті Томаша Заухи з 16 тому "Костелів і кляшторів давнього Руського воєводства" (Краків, 2008), 7 тому «Dziej rezydencji na dawnych kresach Rzeczpospolitej» Романа Афтаназі та сайті Іванівської громади Теребовлянського району.

 

Українська історіографія починає відлік історії села з XV ст. У вікіпедії згадано 1474 р., коли Сороцьке було королівщиною і знаходилося трохи осторонь сучасного поселення. На нове місце люди перебралися після того, як Сороцьке майже повністю було знищене татарським набігом. Нове місце було надійнішим: з трьох боків село оточували мочарі, з четвертого - ліс.

На сайті села приводиться інша дата - 1423 рік, без прив'язки до документів.

Польські джерела першою письмовою згадкою про Сороцьке вважають документ від 1519 р., за котрим польський король Сигізмунд Старий дозволив коронному писарю Вацлаву Баворовському викупити у Миколая Солковського, Яна Целінського та Яна Сороцького три села, одним з котрих було Сороцьке.

Наступного разу село згадується у 1564 р. у податкових документах - та без зазначення тогочасного власника. Ймовірно, власниками були все ж таки Потоцькі. Далі ми скачемо у часі на двісті років вперед - в середину XVIII ст., коли Сороцьке належало родині Дульських. У першій половині ХІХ ст. поселення перейшло до Забельських. Десь до 1873 р. Генрика з Забельських Ольшевська продала Сороцьке Вацлаву Баворовському. Потім село дісталося у спадок його сину Михайлу, а далі - онучці Марії Баворовській (померла до 1939 р.).

У 1890 р. у селі була однокласна школа з одним вчителем та позичкова каса.

Багато селян на початку ХХ ст. пішли до УСС та УГА. Після Першої світової війни у селі діяли спілка "Луг",  читальня "Просвіти" та драматичний гурток.

 

Римо-католики села довший час змушені були добиратися на служби аж у Баворів. В 1909 р. в Сороцькому виникла своя експозитура, котра об'єднувала власне Сороцьке, Ілавче (громадська каплиця з 1911 р.), Митницю з Юзефівкою та Козівку (громадська каплиця з 1914 р.). Так все і працювало аж до Другої світової війни. У 1925 р. в Сороцькому нарешті була зареєстрована власна парафія.

Перший камінь майбутнього костелу урочисто освятив архієпископ Йосип Більчевський в 1902 р. Гроші на будівництво дав переважно граф Михайло Баворовський. Роботи вів львівський архітектор Михайло Ковальчук (1855-1938). Проект був теж його. Храм було закінчено у 1907 р. Стилістично львів'янин робив те, що було популярним в колі галицьких зодчих початку ХХ століття: не так пануючий в Європі арт-нуво, як гра в мальовниче середньовіччя. Чомусь випускники Львівської політехніки були прихильниками таких от романтичних стилізацій. Згадайте, приміром, Теодора Тальовського. Ковальчук талантів Тальовського не мав, але храм Богоматері Неустанної Допомоги в Сороцькому все одно вийшов симпатичний.

У 1937 р. святиня мала своїх три дзвони. Для них в тому ж році збудували на південний захід від костелу невелику муровану дзвіницю з трьома неоготичними арками. Вона збереглася. Тільки вже без дзвонів.

Метрикальні книги з костелу в 1944 р. було вивезено до польського Вроцлава, до костелу боніфратів. А сороцький храм почав свою повільну подорож до занепаду. Побував складом міндобрив. Щоб сюди було легше заїжджати вантажівкам, зруйнували частину стіни. В 1970-х костел ще й горів.

У 1997 р. ще стояли всередині рештки амвону (початок ХХ ст.) та неоготичного дерев'яного вівтаря з центральним образом мадонни. Вівтар приїхав в цю подільську глухомань з Монако, де його виготовили у 1913 р. В 2007 р. вівтарю вже було зовсім кепсько: лишався скелет. Ще за декаду, в 2017 р., вже й сліду від нього не лишилося. На дрова пішов?

Коли зникли бічні вівтарі, я не знаю - напевно, ще раніше. Вони були присвячені серцю Ісуса, Матері Божої Троянд, святій Терезі. 

Хрестильню забрали звідси до нового костелу в Скалаті.Чого не забрали, бо й не могли - так це два родинних герби на стіні храму: Пруст Баворовських та Лебідь Дунін-Борковських.

 

Найбільш моторошне враження залишають рештки вітражів. Від них страшніше, ніж від грибка і мокрот на склепіннях чи від одинокого балдахіну амвону, котрий сиротою стирчить зі стіни. Бо для наших широт вітраж - штука коштовна, рідкісна, мистецька. І оку боляче, коли з мистецтвом ось так, в клапті по живому. Вони були яскравими - це все ще видно. Ось ноги богоматері, ось заплакана якась свята Ганна з книгою, ось чиясь рука на червоних шатах. Напевно, це свята Софія - відомо, що вона була зоборажена на костельних вітражах. І візерунки. І грона винограду. І зелене дерево вже десь під склепіннями, високо-високо. Це були гарні вітражі. На жаль, я не знаю, хто і коли їх виготовив. Їх дуже-дуже шкода.

Архітектор храму - Михайло Ковальчук

Храм авторства Михайла Ковальчука в Сороцькому

Як вже стільки разів пана архітектора тут згадала, то треба додати ще кілька слів про нього. Називатиму Михайлом, не Міхалом: прізвище натякає, що він був українцем.

Майбутній зодчий народився у Станіславові, теперішньому Івано-Франківську. Прізвище взяв мами Марії  (батька звали Миколай Боруцький). В школу (реальну) ходив у Станіславові, а в 1874 р. поїхав на навчання до Львова. Отримував стипендію, завдяки якій у 1880-1882 рр. вчився в Італії. У 1880 р. вступив до Політехнічного товариства у Львові, а у 1893-1894 рр. входив до правління цього товариства.

Закінчив політехніку в Львові у 1880 р., з 1882 р. був там асистентом на кафедрі будівництва, ще через п'ять років почав викладати у рідній alma mater історію архітектури - і робив це аж до 1914 р. Дослужився до доцента. Був не лише архітектором, а й скульптором: після закінчення архітектурного факультету в 1880 р. влаштувався у майстерню спадкового різьбяра Леопольда Шимзера.

З дружиною Йоанною Подгалич мав шістьох дітей.

Написав чимало статей з історії архітектури. Найвідоміша - "Будівничий цех у Львові за польських часів до 1772 р." (1927). Друга частина праці, яка розглядає архітектуру 1772-1918 рр., залишилася в рукописі і зберігається в родині Ковальчука.

Малював. Фотографував архітектуру (у 1910 р. виставляв свої фотороботи на виставці львівських архітекторів0. Займався реставрацією та консервацією пам'яток архітектури (зокрема львівської катедри). Звів у Львові костел Святої Родини для отців-реформатів (вул. Янівська, 66), масштабну дерев'яну церкву в Великосілках Кам'янко-Бузького району (1892). Але проектував і будував і житлові будинки, і громадські споруди, і навіть палац в селі Угри (не зберігся) - коротше, не лише храми. Свою віллу на тодішній вулиці А. Потоцького (зараз Генерала Чупринки) теж проектував сам - у 1908 р. Співпрацював зі скульптором Броніславом Солтисом. Похований на Личаківському цвинтарі.  Ще в ті часи, коли працював скульптором, сам створив для цього кладовища чимало надгробків (наприклад, на похованні Артура Ротлендера-Роланда, каплицю родини Білінських).

 

Томаш Зауха порівнює сороцький храм з костелом в Заболотові, більше того, називає ці дві споруди близнюками. Це твердження викликало у мене спочатку внутрішній протест: ну як можна їх порівнювати! Протест, безсумнівно, емоційний, нелогічний. Для мене заболотівський костел - банальщина моїх прикарпатсько-покутських вояжів, бачу його по кілька разів на рік, око звикло і замилилося. А Сороцьке - вишенька на торті, маленьке відкриття, приємна несподіванка далеко від трас. Хоча придивилася - ну, різні, але таки схожі. Зводився заболотівський, щоправда, раніше - у 1898-1902 рр. Автор статті про Сороцьке згадує ще кілька схожих прикладів - костел в Мишлятичах на Львівщині, закінчений у 1909 р. (теж виглядає братом, навіть попри те, що на ньому башта тонша за ту, яка є в Сороцькому) та єзуїтський костел у Коломиї. Власне, оця башта і є тим головним, що об'єднує всі чотири храми, робить їх архітектурними родичами. Але єзуїтів у Коломиї будував в 1895 р. Діонізій Кричковський, а от Мишлятичі та Заболотів, на думку Томаша Заухи, є теж роботами Михайла Ковальчука. Розвину його думку ще трохи, якщо так можна: закинутий костел в сусідніх з Мишловичами Тамановичах (Мостиський район Львівщини) теж має подібну вежу - і теж може бути справою рук Михайла Ковальчука.

Про палац Баворовських. Який вже не існує

Палац Баворовських у Сороцькому близько 1930 р. Фото з 7 тому "Історії резиденцій на давніх кресах Речі Посполитої" Романа Афтаназі.

Про те, що в Сороцькому був багатий панський двір, думала я, пам'ятають лише старі світлини у 7 тому "Дій резиденцій на давніх кресах Речі Посполитої" Романа Афтаназі. На той магічний сьомий том у 2007 році у мене було лише кілька похмурих осінніх годин і поганенький фотик Фуджі. Перефотографувала як змогла, змогла, на жаль, паршиво. Тому якість зображень палацу буkf відповідна.

Але потім в інеті трапилися світлини, зроблені Карлом Мюллером в часи Першої світової війни. На них все прекрасно видно.

 

Рід Баворовських і Сороцьке пов'язані намертво: за родинними переказами, ще у 1549 р. Сороцьке отримав від короля Сигізмунда Августа Вацлав Баворовський гербу Прус ІІ. Пізніше хтось з його нащадків програв село в карти. Після цього Сороцьке часто змінювало власників. Дульські - у XVIII ст. У першій половині ХІХ ст. - Забєльські. Петро Забєльський і його дружина Людвіка зі Сцибор-Мархоцьких віддали Сороцьке доньці Генриці Ольшевській, а вже від неї близько 1870 р. відкупив Вацлав Баворовський (1827-1909) - ні, не той з родинних переказів, а просто повний тезка. Купував для свого сина Міхала (1860-1933). Той був одружений з Марією з Дунін-Борковських (1862-1919). Їхня дочка Марія була останньою власницею маєтку в Сороцькому (1890 - померла в тернопільській в'язниці у 1939 р.). 

Вацлав № 2 купив Сороцьке вже з великим класицистичним палацом з флігелем, що ховалися у просторому парку. Двір збудували ще Забєльські - і він потрапив до історії польського живопису: саме на тлі палацу в Сороцькому львів'янин Генрик Родаковський, відомий тогочасний художник-романтик, у 1873 р. малював коня Хайхорна ("Highhorn"). Загуглити цю картину не вдається, а шкода. Бо це, напевно, єдине зображення старого сороцького двору.

Бо Баворовські звели собі новий, на свій смак - такі собі подільські варіації на тему луарських замків. Проектантом будівлі був П. В. Харасимович. Парадний фасад вийшов досить скромний, парковий - більш розкішний. Що у результаті збудувалося - видно на старих фотографіях поруч.

Старий флігель не зносили, добудували до нього новий корпус.

Тепер що відомо про інтер'єри. Парадні кімнати тягнулися вздовж паркового фасаду палацу. Посередині його був великий хол. У кімнаті на одне вікно праворуч від холу містилися спіральні сходи до гостьових кімнат на другому поверсі. З протилежного від холу боку був більярдний салон на два вікна, пофарбований у темні кольори. На підлозі був велетенський перський килим, вздовж стін - книжкові шафи з багатою бібліотекою Баворовських. Всі інші кімнати першого поверху були житловими, непарадними.

Біля паркової тераси містився великий, він же "білий" салон, багато прикрашений ліпниною. У приміщенні був п'єц з білими кахлями. З меблів - великий стіл, фортепіано та два дивани в стилі Людовика XV. Ліворуч від нього - їдальня, вся у дерев'яних панелях, з дубовими меблями. А праворуч - маленький салон з м'якими меблями, оббитими тією ж тканиною, що й стіни в ньому. До 1914 р. більшість стін палацу була вкрита шпалерами, підлога була паркетною, а двері й вікна пофарбовані у білий колір.У спальні господарів були меблі з червоного дерева з бронзовими прикрасами. Ці майстерні копії античних меблів виконав відомий львівський майстер Пелчарський.

Багатої колекції мистецтва у Сороцькому не було: просто не встигли ще її зібрати. З картин виділялися "Міцкевич на коні" Юліуша Коссака, автопортрет Францішка Тепи і п'ять великих ескізів інтер'єрів підгорецького палацу пензля Яна Матейка. Були й родинні портрети - висіли у їдальні. Серед них - портрет Вацлава Баворовського роботи Казиміра Похвальського і два портрети Міхала Баворовського від Войцеха Коссака.

 

Перша світова познущалася над палацем з усіх сил. Дах згорів, споруда стояла руїною. В міжвоєнний період двір відреставрували, але мешкали тут лише частково. Марія Баворовська взялася заново збирати твори мистецтва, зокрема тримала в Сороцькому "Жіночий портрет" швейцарського модерніста Шарля Олсоммера, кілька картин бурхливого Яцека Мальчевського, а також кілька картин на склі від популярної в той час краківської художниці Михалини Яношанки: птахи, квіти, рослини. Остання власниця відновила і бібліотеку, переважно з французької та польської класики.

Місцевість навколо Сороцького була рівнинна, безлісна, тому парк у маєтку було видно здалеку. За парком - а він був ландшафтним, в англійському стилі - дуже слідкували. Праворуч від в'їздної алеї стояла стара стайня на 16 англо-арабських скакунів, а біля неї - приміщення для карет, бричок, ландо і так далі. Сороцьке і тоді було задалеко від метрополій, навіть до найближчого вокзалу дорога була неблизька, тож панам всі ті транспортні засоби були потрібні. 

Під час Другої світової у палаці був госпіталь, тому його часто бомбили. Ну і таки повністю зруйнували під час авіанападу.

Інші цікавинки села

Ісус з Іваном Хрестителем дуже втомилися і впали від старості.

Греко-католицька святиня у селі теж досить цікава зовні. Покровську церкву зведено у 1863 р., вона більше схожа на римо-католицький храм. Шкода, всередину потрапити не вдалося.Дзвіниця, до речі, в анамнезі могла бути дерев'яною: на це натякають збережені голосники верхнього ярусу. Ніжній же у "шубі", заштукатурений. Але це цілком може бути релікт попереднього храму.

 

Здається, стара одноповерхова споруда неподалік від церкви - це та сама однокласна школа, котра працювала в Сороцькому ще з кінця ХІХ століття.

 

На виїзді у бік Козівки стоїть в оточенні левів смішна фіґура святої Теклі. Дуже статична: більшість людей такої статики в оточенні левів досягнути ніколи не зможуть. :о)

 

Трохи далі від неї, праворуч, починається польова дорога до Сороцького джерела, гідрологічної пам'ятки природи місцевого значення. Тут нібито у середині ХХ (!) ст. місцевій жительці явилася богоматір. Ну, далі ви й самі все можете домислити. Над джерелом у 2011 р. поставили муровану каплицю.

 

Кілька цікавих фіґур є і в самому селі - наприклад, відразу дві цікаві стоять поруч з кількома вербами. На одній зверху розфарбований Ян Непомук, на постаменті сусіднього кам'яного хреста - кілька барельєфних святих, у тому числі й покровитель пожежників св. Флоріан. 

 

Похмура, але цікава все-таки річ - старий цвинтар за Покровською церквою. Теребовлянщина була тим регіоном, де ще з ХІХ ст. цілі родини займалися виготовленням скульптурних надгробків - і багато з них ще стоять на кладовищі. Деякі вже лежать: родичів тих людей, напевно, в селі вже теж не лишилося, статуї нікому не потрібні. Написи на надгробках - якоюсь сумішшю старослов'янської, української та російської:

"ЗДЕ отпочивает р.б. Іоанъ Заблоцкий. Ж.л. 56 л.т. померъ дня 25/12 р. 1899. Вічная память"

(Чорт, як це образливо - не дожити до нового століття лише тиждень!)

Ось якийсь єпископ молиться, піднявши очі до неба. Ось мадонна. Ось ще одна - вона звалилася з надгробку Заблоцького (на постаменті залишився розіп'ятий Ісус та Марія Магдалена) - і її хтось акуратно підняв. Поруч півторалітрова пляшка мінералки, ще свіженька - і її нові блискучі боки дисгармоніюють з порослими мохом шатами діви Марії. Трохи далі, біля обрубаних кущів на купу складені широколапі такі хрести - в народі їх люблять називати козацькими. Думаю, влітку туди і не пробратися. Я була 1 квітня - і довго блукала між скульптур. Особливо запам'ятався святий Онуфрій - і кілька повалених Ісусів. 

В селі нібито є скромний краєзнавчий музей - чи якісь його паростки. Туди б як не всіх цих порослих мохом богів, то хоча б масштабного бороданя, святого Онуфрія. Він вкляк на колінах, як мені здалося, не на похованню, а просто як скульптура. На постаменті напис: Сфондовал Онуфрій Сагайдак. І дата - 1876. Людина поставила фіґуру своєму небесному патрону, тільки не на вулиці, а на цвинтарі. Онуфрію за кілька років виповниться 150. Солідно - навіть якщо його мистецька цінність не надто висока, він вже своєрідний пам'ятник історії. От би зберегли. 

 

Тепер про те, що дико цікаво мені, а вам - навряд чи. В Сороцькому до цього часу взимку на Василя (13-14 січня) молоді хлопці ходять вертепом - від вулиці до вулиці, від хати до хати. Це майже маланка, майже моя тема. Мені цікаво таке.



Незвична автобусна зупинка
Св. Текля і леви
Сороцьке джерело біля ставу
Костел у 1930-тих
Стара підлога в костелі
2007р. ще був скелет вівтаря
Костел Богоматері
Герб Баворовських і Дунін-Борковських
Бідні вітражі
Одна з фіґур
Покровська церква (1863)
Старий цвинтар
© All rights reserved.
Всі права на матеріали охороняються у відповідності до законодавства України.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за попередньою узгодженністю
Розробник