Від зовнішніх ворогів оборона була, а від внутрішніх колотнеч таку й дотепер не придумали. Коли Україна спалахнула Хмельниччиною, ватага з двох десятків зборівчан так козацькими подіями розхвилювалася, що від емоцій напала на костел, пограбувала храмове срібло й ризи, а заодно й шляхетське добро, яке нерозумна шляхта зберігала в костелі. Після срібла взялися за людей, багатьом дісталося, а двірського писаря навіть вбили. Писаря ж за що? Люмпени якось завжди письменних недолюблювали...  

Коли повз Зборів проїжджав Тиміш Хмельниченко, міщани дали йому 10 талерів "поклону". Хабар-не хабар, та козаки все-таки забрали з собою всіх міських коней. Не допоміг "поклон".

А потім й гірше було: війна забрала з містечка всі соки, спустошила його пожежею. Документи того часу фіксують: у Зборові та передмістях було 160 порожніх домів. Втекло населення, в лісах поховалося.

1649 р. прославив Зборів на всю Європу: тут Богдан Хмельницький розгромив польське військо. Після битви гетьман подався на схід, а легенди стверджують, що за Богданом пішло не все військо - деякі залишилися в цих місцях, заснували нові села. Поляки теж не відразу покинули Зборів - ще кілька днів вони збирали з поля тіла загиблих, а потім ховали їх в навколишніх полях. Кам'яні хрести на таких могилах стояв колись біля Млинівців, Кудобинців, на схід від самого Зборова. До цього часу нібито збереглися поховання біля Озірної та Мшаної.  

Хмельницький ще раз відвідав Зборів - сталося це у 1651 р. Тоді гетьман таборував під містом понад тиждень, чекав на поляків, а щоб час даремно не гаяти, вирішував важливі справи: послів до Москви відсилав, видавав універсали для монастирів Чернігівщини тощо. "Табір" - звучить досить суворо, а між тим разом з гетьманом під Зборовим проживав грецький митрополит Костянтин Йосип, який відправляв для війська богослужіння. Далі шлях Хмельницького лежав на Пляшеву, де під Берестечком його військо й зазнало жахливого розгрому.

Первісний костел у Зборові був дерев'яний. Мурований храм зведено у 1748-1755 рр. В храмі начебто зберігається ікона XVII ст., яка була власністю Яна ІІІ Собєського, портрети пароха Валентина Чеховича (17440, фундатора костелу Олександра Седлінського (помер у 1759 р.) і архієпископа Вацлава Сєраковського. При костелі раніше діяв шпиталь для старих людей, заснований начебто ще в 1624 р. (це дивно, бо раніше за першу згадку про місто). Ще один дім для старців було зведено в 1727 р.

З опису міста 1787 р. відомо, що Зборів тоді оточували вали і паркани, а ще була брама неподалік божниці. На той час в місті був ринок і три передмістя: Завальне, Золочівське і Куклинці. Окрім трьох згаданих храмів у місті був панський двір, аустерія, іудеї тримали аж 40 заїжджих дворів і вісім винниць, діяли млин, іудейська лазня і пошта.

ХІХ століття принесло місту початок занепаду, котрий, здається, продовжується й зараз. Сьогоднішній Зборів - мила, але провінція. Якийсь подорожній вже в 1823 р. жалівся, що в Зборові й пообідати ніде, в продажі були лише овочі, квасне вино і якийсь "тонкий" вишняк. Пожежа 1824 р. тільки пришвидшила занепад. Станом на 1830 р. в місті було лише 30 мурованих споруд. Всі інші будинки були простими ліплянками з хворосту.

Пожежі взагалі частенько дошкуляли Зборову: в 1649, 1667, 1865, 1890, 1916, 1917, 1944 рр.

В 1875 р. цим тереном пройшла залізниця. Зборову мати власну станцію завадив чималий став - тож станцію отримали Млинівці. В кінці ХІХ ст. при гостинцю на місці дубового лісу звели військові казарми-бараки для 4 полку драгунів, а пізніше там квартирував 13 полк уланів. Казарми вважалися одними з найкращих в Галичині: тут був водогін, гімнастична зала, тир тощо. В часи Першої світової війни дахи казарм росіяни розібрали на побудову мостів через Стрипу, а стіни вже потім довершили руйнувати місцеві жителі. Не зберігся й велетенський, чи не найбільший у краї паровий млин на ставі: він згорів у 1909 р.  

В Зборові зберігся цвинтар часів Першої світової війни. Ратушу розібрали в 1974 р..: це була досить скромна одноповерхова споруда з годинниковою баштою. Годинник відправили на сучасну адміністративну споруду, де він дотепер і знаходиться: от і вийшла недо-ратуша. Тоді ж, в 1970-х,  розібрали й дзвіницю Преображенської церкви.