Координати: 49°02′19″ пн. ш.25°03′44″ сх. д.

Близько 500 жителів

Карта

В листопаді, напевно, навіть безсоромно-приваблива природа південної Тернопільщини не допомогла б - і перше враження про Лазарівку було б жахливим. Три кілометри до села від франківської траси тягнуться до підозр довго (дорога цілком собі проїзна, нормальна) - і ти виглядаєш незнайоме село, не знаєш, з якого боку його очікувати. А потім бабах - і перше, що бачиш десь ліворуч - поруйновані до скелетів ферми. Шматки стін в мозаїці кольорової плитки могли б багато чого розповісти про планову економіку СРСР, але загнулися разом з ним. Далі напівжива споруда з баштою - клуб? Торговий центр? Щось ще, колись потрібне в селі, але вже нечинне, бо селяни навчилися обходитися без нього? ФАП буде далі, поруч з ним буде щось таке ж порожнє, велике і все у вікнах. Так, у листопаді було б моторошно.

А в серпні ні. 

В серпні бачиш хороше. Квіти на подвір'ях. Газові труби - Лазарівка, отже, газифікована. Милу юну фельдшерку з товстезною русявою косою аж до пояса. І стару Миколаївську церкву. І саме остання виявиться лазарівським скарбом. 

Лазарівку для себе я виторгувала. Ми їздили родиною на фестиваль "Дзвони Лемківщини" у Монастириськах. Дорога була хороша, день приємний, без спеки - і мама милостиво погодилася на плюс два села до основної програми. Селом № 2 була Лазарівка. 

Я не знала про неї нічого взагалі, вона випала лише тому, що до неї було недалеко - претендент відбирався за кілометражем на вказівнику біля траси. Дорогою спинили ось саме ту приємну медичку, запитали, чи є щось цікаве в селі - виявилася не місцевою, новенькою, але згадала якусь "стару церкву, до якої вже не ходять". 

Потім на подібний пароль відгукнулися сільські парубки - без них ми б потрібне не знайшли. Коротше, від центру села (капличка, хрест, ФАП і щось незрозуміле і недіюче) - вниз, другий зворот праворуч. Туди.

На другому звороті праворуч за цвинтарем піднімалася махіна церкви, що лише будується. Навіщо така масштабна у невеликому селі - питання не для жителів Тернопільшини. Бо треба. Бо їм так треба.

Біля нової церкви валялися фалангами пальців велетня шматки пошматованих кимось старезних дерев. Ага, он вони звідки - і героїня цієї сторінки, Миколаївська церква з 1812 року, нарешті була побачена.

Так нечасто буває - попри паскудну бляху даху, попри блакитну фарбу на стінах церкви і коричневу - на стінах її каркасної дерев'яної дзвіниці поруч храм виглядає дуже симпатичним. Ергономічним, чи що. Одного масштабу з селом. Кльовим.

Він чомусь схожий на кораблик, котрий позбавили мачт - отих височенних дерев, що росли перед входом. Залишилися сиротами два хрести і опецькувата, самостійна дзвіниця. Ця, здається, не пропаде, слугуватиме новій мурованій церкві так само, як слугувала колись малій дерев'яній. І всі сподівання - на те, що стару церкву не розберуть, коли закінчать нову. Таку чудову гріх розбирати. 

А більше я про Лазарівку нічого не знаю. Ну, можу ще згадати, що в радянські часи тут добували кремінь. Можу ще статистику досипати: у 1841 р. в селі проживало 472 жителі. У 1939 р. - 780 (з них десять були іудеями).