Та ситуація, котра заганяє у глухий кут. Якщо у наших селах - нехай навіть вони розміром з дві Герци, котра цілком собі райцентр - трапляється цікава споруда, треба радіти, правильно? А якщо вона репрезентує чужу культуру? Пфф, та й що, хороша архітектура залишається хорошою архітектурою навіть за межами свого звичного ареалу - згадайте нову Ільїнську церкву в Топорівцях авторства Карла Ромсторфера чи чудові приклади угорської szecesszio у Береговому. Ну так, так - на Берегівщині більшість - автохтонні угорці, Топорівці розмовляють румунською. Для них ця архітектура не чужа. 

Ось воно, головне: не чужа. Чужа - в більшості випадків - буде наївною спробою перенести мігрантами на нові території частинку малої батьківщини - от як в німецькому Хаммі стоїть одна з найбільших буддистських ступ світу. А в меншості випадків (яких буде переважна більшість на українських теренах) це буде прояв колонізаційної політики, нав'язування зверху, заперечення місцевих традицій задля вкорінення власних. 

З юності не могла радіти зросійщенню нашого простору. Навіть коли перед нами справді зразок неабиякого зодчества. Території, яким не пощастило настільки, що вони якийсь час були частиною Російської імперії, завжди тавром несуть на собі російські штампи. Синодальними одноманітними церквами вкриті Поділля, Полісся, Київщина, Волинь. Частина Бесарабії та Північної Буковини теж затавровані таким чином. От і у велетенському селі Романківці між Кельменцями та Сокирянами головна сільська вертикаль - абсолютно нетипова для бесарабських селян дерев'яна Михайлівська церква. Нещодавно її відреставрували, блищить новою копійкою. 

Якщо абстрагуватися від політичної складової (імперія мітила своїми храмами наші території як пес мітить дерева на прогулянці) - це класна архітектурна родзинка. Псевдо-російський стиль зараз почали називати нео-російським, щоб відсторонитися від негативних алюзій того "псевдо". Часом кажуть ще простіше - "російський стиль". Він виник тоді ж, коли й "закопанський", і "угорська сецесія", і "український модерн". Практично вся Європа на зламі ХІХ-ХХ століть романтизувала своє минуле і відтворювала його у підкреслено-декоративних формах - і око зараз не натішиться з результатів. Вілли залізничників, одних з найзаможніших людей того часу, у Німеччині часто прикрашені декоративним фахверком. Щось віддаля мавританське відчувається на вулицях, де жили іспанські скоробагатьки минулого століття. Їхні італійські сучасники всіляко обігрували спадок Палладіо - ну і так далі. От і псевдо-російський стиль підживлювався церквами Пскова, Кіжей та Новгорода. В Росії він тішить око. А у нас? Де ті Кіжі - а де Романківці. Але саме таку церкву, напевно, і хотів вибудувати тодішній романківецький священик Михайло Онуфрієвич. І вибудував - у 1894 р. 

Він працював у Романківцях з 1884 р. і всіляко спонукав парафіян збирати кошти. Ну дуже йому було тісно в старій церквиці. Крупенські, власники села, взяли на себе роль не так спонсорів, як банкірів та бізнес-консультантів. Як пише Г.Романчук у статті "Освячення церкви в селі Романкоуцах, Хотинського повіту" (альманах "Сокирянщина", № 1 за 2011 р.), "За порадою свого панотця, громада продала два коші громадської кукурудзи і виручені за це гроші  - кілька сотень рублів - віддала на заощадження місцевому власнику, котрий був проводирем дворянства, М.М.Крупенському. Останній, довідавшись, з якою метою громада обирає його своїм скарбохранителем, співчутливо поставився до починань селян, охоче погодився на їхню пропозицію, і для того, щоб ще більше збільшити їхній капітал, указав їм на багато джерел збільшення їхньої прибутковості. Всі свої доходи товариство вносило на зберігання власникові, і коли через кілька років  підвело підсумки, виявилося, що громада розташовує 10 000 рублів.  Крім того, за користування громадським капіталом власник відрахував товариству солідний відсоток. Громада легко зітхнула і відчула себе  в силі до будівлі нової церкви. З почуття поваги до власника громада обрала його своїм повірником і взагалі цілком довірила йому всякі клопотання й нагляд по будівлі церкви. Крім цього, у цій справі він поніс багато  особистих праць і матеріальних витрат". 

Жодного слова про автора проекту, а шкода. Зате може скластися хибне враження, що таку махіну можна збудувати за два коші кукурудзи (вартість храму, який будували протягом 1891-1894 рр., оцінили тоді у 22 тис. карбованців). Цікаво, скільки саме вклади в будівництво Крупенські - були ж далеко не бідняками. Поміщики володіли всією околицею, мали 2400 га землі, 800 га лісу, 80-гектарний сад, 50 ставків.

Дерев'яний храм вже на момент свого відкриття був обшитий дошками, пофарбованими у тілесний колір. Всі вікна містили вітражі, на церковній брамі були слова "Милосердя двері отверзи нам". 

Храм було освячено 7 серпня 1894 р. в присутності великого натовпу - побачити таку подію зібралися не лише всі Романківці, а й багато людей із сусідніх сіл. Приїхали князі Кантакузіни, родина генерала Лішина - сусіди. Аж до 6 серпня того ж року всі богослужіння проводились у старій і тісній дерев'яній церквиці, зведеній ще за Василя Россета-Баланеску. Про нього ми ще поговоримо, а зараз покінчимо з церквою. Це хороша архітектура, але це чужинська архітектура.

На Буковині це не єдиний приклад непоганої, але типово-російської архітектури: є ще церква у Маршинцях і знаменитий собор у Білій Криниці. Біла Криниця - перлина. І не лише тому, що там робота більш тонка і старанна, а й тому, що там храм є продовженням липованського села. Це архітектурна традиція білокриницьких автохтонів. А от сусіди Софії Ротару отримали замість церкви колонізаційний привіт - як і жителі Романківців. І я маю повне право сказати: ні, церква у Романківцях мені не подобається. Є випадки, коли політику від архітектури не віддереш.