Часом все, що потрібне українським пам'яткам архітектури від автохтонів - це щоб вони від них, пам'яток, відчепилися. Часом відсутність уваги лише на краще - і Білоусівка за кілька кілометрів від Новодністровська тому найкращий приклад. Село гігантське з виду, магазинів багато, ресторан велетенський гуде велелюдним весіллям (неділя, вечір, чому й не гудіти), дорога дуже навіть може бути - такі бесарабські поселення більшість автівок-мандрівниць пролітають без зупинок. Але ні, зупинитися нам треба, бо тут є стара церква. Запитувати місцевих про щось часом справжня мука, тому ми спочатку проїжджаємо все село по головній. Ні, церкви при трасі немає. Треба питати.
- Дерев'яна церква? У нас? В нашій Білоусівці вам потрібна дерев'яна церква? - не сильно ще підтоптаний дідок так дивується, що напрямку нам навіть не скаже, а його "в нашій" я зрозумію вже сильно згодом. Напрямок скаже консиліум з чотирьох бабусь на лавиці. Голоси в них будуть урочисті від радості - хтось цікавиться їхнім селом! Їхньою старою церквою! (ага, значить, є новіша). Напрям будуть вказувати всі, одночасно, але альфа-самка у хустині таки з'явиться і у цій імпровізованій зграї - і чітко, кілька разів нам пояснить дорогу. Треба повернути назад, доїхати до будинку культури, від нього направлятися ліворуч і вниз. Ну ок, дякуємо. Поїхали шукати БК.
Бабусі за всією тією урочистістю забули пояснити, що БК - він теж не при трасі. На перехресті, обліпленому з усіх боків магазинами і магазинчиками, треба повернути ліворуч - таки ліворуч, але один-єдиний раз. Далі буде будинок культури, потім страшненька і зовсім ніяка мурована церква з жахливою, баняцкою, бетонно-рожевою брамою, ну а ще нижче ховатиметься за віялом з борщівника і шторкою з лопухів маленька, гармонійна церквиця хатнього типу. Саме така, якою мали б бути всі хатні церкви області - але їм пощастило менше. Вони діючі, вони потрібніші громаді, їх ремонтують на свій селянський смак, перетворюючи скромність на бюндюччя бляхи і кольорових будматеріалів.
В Білоусівці колір теж є - стіни Дмитрівської церкви мають не зовсім характерний для деревини синій колір. Низ дзвіниці (1894) з тесу теж кольору неба. Але погляньте на ґонтові дахи обох споруд - ну чиста радість же і маленьке щастя туриста. Дахи у чудовому стані - бо нові: їх у 2010 р. перекрили майстри з Косівщини.
Тільки обережно пересувайтесь церковним подвір'ям - за високою травою не видно старих могил та кам'яних хрестів. Ось самі побачите, чому пам'ятці краще, коли нею не опікаються аж надто сильно: вона зберегла автентику, але пліч-о-пліч з автентикою крокують лопухи. До Дмитрівської церкви, схоже, в Білоусівці ставлення як до старої тітки: вона родичка, гордість сім'ї та аксакал, вона багато бачила і знає, є в ній щось інтелігентне, провідувати її - святий обов'язок, але товктися біля тітки щодня - забагато клопоту. Але тітку люблять - це все одно помітно. просто природа наша така - ще Боплан писав про те, що забудеш десь в Україні плуг, а за місяць вже й не знайдеш, бо трави і кущі його вкриють зеленим килимом. Ні, це не точна цитата, так, якісь ремінісценції з пам'яті :о).
Так от подвір'я. Хрести у написах, тільки ж де взяти час на їхню розшифровку? Так само немає часу особливо розбиратися й з датою народження святині. На її стіні - радянського зразка дошка з цифрами чи то 1764, чи то 1784 - дошку дбайливо підфарбовують час від часу, за наростами фарби цифри вже ледь читаються. Каталог Василя Слободяна підказує своє - 1819 рік. А ось тут пишуть про 1770-ий. А сокирянська телерадіокомпанія у червні 2010 р. взагалі в репортажі заявила, що церква - "ровесниця козаччини" і їй понад 300 років. Чудова ілюстрація давньої моєї тези про те, що українське телебачення - велетенське зло. Я за кінець XVIII століття, але ж я не експерт, та й 1819-ий від нього недалеко відійшов.
В селі є також скромний дерев'яний храм старообрядників, присвячений св. Миколаю. Там навіть важко запідозрити дерево - стіни обмазані глиною. Його ми не бачили, тому що й не шукали - а не шукали, бо не знали про нього. Саме тому намагався дізнатися точніше, в ЯКІЙ Білоусівці ми шукаємо дерев'яний храм, дідок, котрого ми спитали про напрямок першим. Бо є його Білоусівка, і є інша: частина села заселена "кацапами" - липованами-старовірами.
Не бачили ми і кургани за селом, і кімнати-музею при БК. А для моєї мами Білоусівка запам'ятається надовго: вже їхали додому, відра з полуницею стояли при дорозі, я виглядала черешню. Нарешті - розсип червоних ягід на ящику перед магазином. З магазину виходить жінка у робочому фартуху. Мама питає, скільки вона просить за черешню. Та каже, що гривню. Як гривню, за всі? Там точно більше кіло буде. То скільки коштує білоусівська черешня? Жінка бере букетом жменьку черешень: "Вісім на гривню. Будете брати?"
Ми спантеличено і тихо від'їхали від магазину. Поштучно нам черешню ще не продавали. Якась білоусівська фішка :о).
