Ну от хоч би приміщення в самісінькому центрі міста, на розі двох центральних вулиць, зелененьке (упс, вже блакитне :о)) таке, з башточкою. Зараз у ньому відділ Укртелекому. Сто років тому у єврейському Болехові тут тримав свій готель на ресторан місцевий багач Брукенштейн (-штайн?). Добре, що споруда прожила до наших часів - так пощастило далеко не всім будинкам та пам'ятникам. Скажімо, монумент Адаму Міцкевичу, знайомий з старих поштівок, я тут не знайшла (а вони в довоєнній Польщі, до складу якої входила і ця земля, стояли у кожному містечку: і в Мельниці, і в Гримайлів, і в Борщові, і майже скрізь стоять і дотепер).

В самому місті за п'ять моїх туди візитів нічого з літератури краєзнавчої тематики знайти не вдалося - можливо, через те, що я чомусь буваю тут або в неділю, або під вечір, коли книгарні мають звичку відпочивати від клієнтів, які аж спраглі до знань.

Найбільше матеріалів про Болехів в мережі пов'язані з колишніми жителями-іудеями. Це зрозуміло. Знаю, що Голокост жахливою мітлою вимів звідси майже все єврейське населення, а було його тут років сто тому багато (навіть старі поштівки з видами ринкової площі говорять про це: всі обличчя, що потрапили на листівку, виразно семітські і за фізіогномікою, і за одягом). В часи нацистської окупації місцевих іудеїв заставляли носити знаки, за якими їх відрізняли від громадян інших національностей - але, наскільки читала, це були не жовті зірки Давида, а сині капелюхи з жовтою стрічкою, а також червоні пов'язки на рукавах. Дивно :о(. 

Найвідомішим іудеєм Болехова був Дов Бер Біркенталь (Dov Ber of Bolechow, 1723-1805), торговець вином, що жив у містечку в XVIII ст. і залишив по собі яскраві, докладні мемуари, в яких описує соціальне, культурне і політичне життя тогочасних іудейських громад в Галичині та Угорщині. Він писав про все - і про те, як важко вдавалося виторгувати собі скидки на хорошому вині, і як пережити довгий період транспортування закупленого товару до рідного містечка, і які порядки царювали на тогочасних митницях. Писав про складнощі грошового обміну між країнами, про п'яних візників, про відомого хасидського вченого з Угорщини Ісаака Тауба (цадика з Нагикалло), про вкриті кригою річки, про замовлення розкішних золотих ритуальних предметів у львівських майстрів в 1765 р. - в подарунок своїм знайомим, про хитрих і зрадливих партнерів по бізнесу, про завшивлені постоялі двори, про раптові напади дорожних бандитів - та про все. 

Його рукопис було знайдено у 1912 р. - і перекладено на кілька мов. Дов Бер багато подорожував Галичиною - не так для задоволення, як у справах свого винного бізнесу. І не лише Галичиною - він часто відвідував Токайський регіон, скажімо.  

На болехівському кіркуті є могила якогось Дов Бера, до неї часом приїжджають дослідники життя іудейських громад у Речі Посполитій та діти колишніх емігрантів. На мацеві -  ведмідь та гроно винограду. Тільки цей Дов Бер жив набагато пізніше за автора мемуарів - і лише був його тезкою, не більше. За іншими даними, збереглася мацева не лише СПРАВЖНЬОГО Дов Бера, а й його дружини. 

Найдавніші мацеви на кіркуті походять з XVII століття - принаймні люди, що вивчали їх, так стверджують. Болехівське окописько приведене до порядку та обнесене бетонним парканом - десь зустрічала згадки, що це було зроблено з ініціативи якоїсь іудейської організації з Будапешту. 

А з того, що побачила, найбільше, звичайно, сподобалась карамельна, витончена, невеличка рожева ратуша з високим фігурним дахом з флюгером та великим годинником на башті. Розташована ця адміністративна споруда на майдані ім. Івана Франка, але не по центру, як то у ратуш зазвичай буває, а на перехресті з дорогою, на куті - от як в Коломиї. Реєстр пам'яток архітектури місцевого значення чомусь датує споруду XVIII ст. - думаю, помилка тут не менш як у сто років. Магістрат запам'ятався мені ще з жовтня 2000-го року, коли я була тут проїздом вперше.

Годинник на ратуші (виготовлений львівським дзигармайстром Олексієм Бурнаєвим) відбиває години та чверті, видзвонююче шевченківське "Реве та стогне Дніпр широкий" та інші популярні мелодії. Поруч - невеликий скверик з фонтанчиком, де вода тече з левиної пащі. Ще поруч - величезний, яскравий як дитячі книжки православний (а в онтогенезі - греко-католицький) собор з суворим Ісусом з величезним хрестом на плечах біля входу. Все це - ратуша, сквер, собор - творять найгарніший куточок міста.

Правда, після відвідин міста в листопаді 2008 року позитивні враження про ратушу були перекреслені: тогочасний мер Болехова встановив біля споруди потворних, ідіотських левів. В людей з ненапрацьованим смаком часто трапляються такі от вибрики: все, що золоте, блищить і видається їм зробленим "під старовину" вони автоматом вважають гарним. Хоча більшого несмаку і кітчу ще пошукати треба... Шкода, що чиновники в Україні не складають іспити з рідної мови, історії і мистецтвознавства. Воно б їм не нашкодило.

Отже, сухі статистичні рядки.

Сучасний Болехів - місто обласного підпорядкування, найдавніше поселення Долинського району. Територія міста становить 3669 га. Населення – 11,3 тис. мешканців (дані за 2000 рік).

Перша письмова згадка про "болехівські землі" належить до 1371 року. Саме тоді угорська королева-мати Ізабела подарувала ці маєтності за вірну службу якомусь Данилу Дажбоговичу (цьому імені радіють наші рідновіри :о)). Вже за панування сина Ізабели, короля Луї Угорського, Галичина - і Болехів теж - заселяються угорськими військовими та міщанами, сюди з німецьких земель запрошуються єврейські торговці. Угорці покинули прикарпатські краї лише після того, як їх вигнали польсько-литовські війська князя Ягайла. Десь невдовзі по тому, наприкінці XV ст., в Болехові взялись споруджати замок. Не зберігся, навіть і не шукайте. Але потрібен тоді ой як був: на місто часто нападали і кримські татари, і турки.

У 1546 році в Болехові, на Старій Бані, було споруджено на кошти Емілії Гросовської перше підприємство - солеварню. Та, що сяк-так доживає свої дні на околиці Болехова (вул Січових Стрільців, на виїзді на Моршин), зрозуміло, походить з більш пізніх часів (1855 рік) - і ще донедавна діяла. Пережила і перших господарів Потоцьких, і австро-угорські та польські часи, та навіть радянський лад пережила, а у вільній Україні виявилась непотрібною. Тільки й нагадують зараз про соляне минуле Болехова три соляні гірки на міському гербі.

В 1603 році польський король Сигізмунд ІІІ Ваза надав місту Магдебурзьке право.

XVIII століття на Болехівщині пройшло під знаком Олекси Довбуша. Його місця. Десь тоді ж в Прикарпаття і в Болехів прибувають перші німецькі колоністи, які оселяються в Буковці, Козаківці, Кривому (правда, осади свої вони називали по-своєму: Пехерсдорф чи Яммершталь).

За міським переказом, в 1852 р., під час візиту в Галичину при моршинській дорозі юний цісаревич Франц-Йосип І посадив дуб.

Як не дивно, але на Заході про Болехів знають чи не більше, аніж в Україні. Просто Болехів став героєм книги американця Даніеля Мендельсона "Загублені: пошук шести із шести мільйонів" (The Lost: A search for Six of Six Million), присвяченої життю єврейської громади містечка. Громада була чисельна: як і в більшості інших міст Прикарпаття чи Галичини, євреї складали близько половини місцевих мешканців. Другу світову з 3000 іудеїв Болехова пережили лише 48 чоловік.

Саме ця мультинаціональність міщан, серед яких були поляки, іудеї, українці, була причиною того, що болехівські школярі колись були змушені вівчати кілька мов: польську, українську та (в австро-угосрькі часи) німецьку. При бажанні в інтернеті можна відшукати спогади колишніх болехівчан з роду Ізраіля, які до цього часу скаржаться, як же важко було бідним маленьким євреям завчати на пам'ять Тараса Шевченка. Але й важко, ну й важко... Хм.

В 1944 році Болехів став районним центром Болехівського району, який ліквідовано в 1964 році, а Болехів приєднано до Долинського району. З 1993 року поселенню надано статус міста обласного підпорядкування.