Координати: 49°27′43″ пн. ш.24°03′44″ сх. д. 3 т.ж. 

Фільм (польською мовою) про Роздол. (Частина ІІ, Частина ІІІ)

Власне, на львівській Миколаївщині ДВА населених пункта містять у своїй назві слово "Роздол". Новий нас не зацікавить - він і справді новий. 28-тисячне місто нафтовиків залишимо для краєзнавчих вправ наступним поколінням, починаючи десь так з року 2222-го.

Але ж в липні 2004 року я ще того не знала, коли відправилася на пошуки палацу, де директор Львівської галереї мистецтв Б. Г. Возницький знайшов унікальні античні скульптури! От і шукала їх спочатку в Новому Роздолі...

Інтелігентного виду жіночки (місцеві вчительки, даю мізиниць на відрізання, якщо помиляюсь!) спрямовують мене до якогось заводу, за яким потрібно звертати двічі праворуч. Для перестраховки перепитую чоловічка, що стоїть за заводом і майже посеред чи то лісу, а чи парку. Так, двічі праворуч, вниз направо. Через три хвилини машина зупиняється біля новороздольського палацу культури - шедевру соцреалізму.

Об'єктом наступних опитувань вибирається аксакал біля кіоску з газетами.

"Що ти, дівчинко, кажеш? Палац? Ну, як тобі треба палац, то ось він. Не цей, а старий? Ну, як тобі треба в старий палац, то ми з тобою підемо..." І так ще довго, нарешті жіночка з черги за газетами визволила мене з цього лексичного полону. Дорогу до місця, де вона працювала, описує докладно: треба не в цьому Роздолі шукати, а в Старому, а там повертати - так, знову праворуч - але за першою хатою, за якою відразу буде зупинка. Чесслово, сказала б: "Спитайте, де у них там будинок культури" - було б ще легше.

Місце знайдено. Стара брама сяк-так охороняє підходи до панського парку. Екзоти тут не вивелись навіть за майже 65 років: багатьох з дерев я ніколи раніше не бачила. Три невеликі, зате з величезними білими квітами, а ще велетенські (не побоюся цього слова) сосни та дуби або липи (я сама дуб у ботаніці).

А ось і палац. Щоправда, ми підійшли до нього з тилу, але й звідси головний корпус з галереями, що ведуть до флігелів, вражає.

Галереї прикрашає непогано збережений фриз з медальонами, що зображають голови олімпійських богів. Так, відразу видно: місцевий господар кохався на антиках, і то - справжніх, АНТИЧНИХ антиках.

Про господаря ми поговоримо нижче, а зараз відразу попереджу усіх алергиків. До поїздки в Роздол я й не здогадувалась, що належу до цієї багатомільонної раті. Але й на старуху, як кажуть у Московії. Спочатку, блукаючи старими парковими стежками, ми з Сергієм почали шалено пчхикати серед густої ковиле-подібної трави, а потім раптом збунтувався мій ніс. Пів-рулона туалетного паперу та три години катання у околицях Стрия знадобилися для того, щоб припинити його бунт. Що саме стало збудником алергії, важко сказати, думаю, трави у парку. Отже, без спеціальних ліків туди влітку ані ногою!

Зараз тут всього лише клуб, культурна ватра, танці по неділям ввечері, а до того, за совєтів, тут функціонував філіал якогось з Моршинських санаторіїв. З тих часів поблизу палацу збереглася бетонно-скляна споруда, через вікна якої можна роздивитися бюсти героїв РСРС (а може, й ні) та залишки бібліотечного зібрання ти же часів. Серед книжок сумує диск Софії Ротару. А колись, колись в цих стінах... Ех...

Іноді здається, гострота та кут зору в великій ступені залежать від національності глядача. Там, де місцевий ґазда бачить лише страшненьку купу старого каміння, яке, можливо, згодиться в господарці, дивні чужоземні туристи роздивляються щось зовсім-зовсім інше. Рожеві окуляри – чи флер романтичних переказів дідусів та бабусь, знайомих з дитинства? А може, навпаки – шори якраз на очах цього хазяйновитого галичанина, і саме йому ніяк не відкриється в звичному пейзажі щось значне та цінне?

Треба багатющу уяву та великі знання, щоб уявити хоча б дещицю того, що втрачено назавжди. Як повірити: в якихось супер-провінційних Маліївцях на Поділлі зберігалася „Свята родина” пензля Рафаеля, а палац в Загінцях прикрашали “Святий Iван” Леонардо да Вiнчi та “Оголена жiнка в хутрi” Рубенса. Де зараз ці колекції, дбайливо примножувані поколіннями власників палаців на Покутті, Поділлі, Волині?

Спробуємо пошукати. Міні-розслідування, пошук слідів знаних колекціонерів – родини Лянцкоронських — неодмінно приведе до Старого Роздолу, містечка в Миколаївському районі Львівщини.

Стара кута брама вже не першу сотню років охороняє підходи до панського парку на околиці селища. Дарма очікувати тут натовпів туристів: місце маловідоме, „не розкручене”, куди йому до королівських Підгірців чи Золочева. Палац, що ховається від траси в парку, навіть не числиться в Державному реєстрі національного культурного надбання. Чи є тут на що подивитися?

Крім палацу, в Старому Розділі є ще одне місце, оповите легендами та бувальщинами: бароковий костел (1648) колишнього кляштора кармелітів.

Монастир був заснований у 1636 р. Станіславом Жевуським та його дружиною Анною з Чернійовських. Біля костелу піднімалася висока квадратова у плані вежа з восьмигранним завершенням, а з боку колишнього замку була (та й є) напівкругла каплиця, оточена колонами тосканського ордеру.

Зараз костел перетворився в такий собі господарський трансформер: тут тобі і котельня місцевого інтернату для дітей з вадами розумового розвитку, і власне храм, і лазня. Всього-то й треба було в повоєнний час: перегородити високу наву дерев’яними настилами, зробивши приміщення храму кількаповерховим. Зверху раніше був клуб. З 1992 року місцеві римо-католики потроху відновлюють святиню.

Відправляємось на пошуки ключів від храму плутаними вуличками Роздолу. Дві літні жінки, пані Ірина та її подруга, яка не побажала назватися, зголошуються показати костел і розказати його історію. Кілька хлоп’ят, що живуть в інтернаті, і собі намагаються „попрацювати” гідами, мавпують слова і рухи жінок, не відстають ні на крок. Власне, колишній дім божий зараз — іхній дім.

Жінки неначе не помічають нещасних. Сльози на очах. Маленькими дівчатками вони вчащали сюди, до кармеліток, займатися в недільній школі.

„Ось тут, збоку, були прегарні клумби, там такі півонії цвіли! А там, де зараз гаражі та підсобні приміщення, був садочок, тут береза росла...”

Та найцікавіше діялося не біля храму, а в його криптах. Очі спалахують юнацьким бешкетливим полиском: „Малими часто лазили в крипти дивитися на мумії панів. Всі були Лянцкоронські, в дерев’яних трунах, але найцікавіше було розглядати скляну домовину пана Міхала Жевуського. Він лежав в синьому камзолі з золотим позументом, а я малою чомусь надумала собі, що як витягну з камзолу хоч одну ниточку – буде вона мені талісманом на щастя. Чи боялася? Ні, зовсім. Цікаво було, а не страшно”.

А де ж потім ділися вельможні кістяки? А там само, де і сім розкішних різьблених вівтарів, барокові казальниця та сповідальні, орган з храму: порозкрадали-порозтаскували, і сліду не залишилося. Все, що вдалося зберегти — розп’яття, яке й прикрашає зараз побілені стіни костелу. Склепінчаста стеля в святині зараз низько-низько, а підлога — з „підогрівом”: котельня знизу знай собі працює.

Саме серед котлів збереглася єдина на сьогодні прикраса храмових стін: мармурова плита на смерть Міхала Йозефа Жевуського, воєводи подільського (11 січня 1770 року). Вмовляти робітників показати її прийшлось довго: вони бояться, що плиту якось можна викрасти — і тоді храм позбавиться останньої ниточки, що пов’язує його з минулим.

Саме Міхал Йозеф фундував у 1730 р. в Роздолі дім для убогих - він все ще стоїть, саме в ньому й містяться кімнати жителів інтернату.

Францішка з Цетнерів Жевуська в 1780 р. звела поблизу монастиря кляштор сестер милосердя св. Вінцента а Пауло зі шпиталем. Так що генеалогія у інтернату цілком шляхетська.

Вже пізніше, роздивляючись старі світлини з роздільського костелу, люб’язно надані викладачем Львівської Вищої Духовної семінарії Ігорем Седельником, намагаєшся якось синхронізувати – бодай в уяві – теперішнє скромне приміщення з цим насиченим скульптурами та різьбою інтер’єром з розписаними стінами. Не пригадую, чи бачила в житті більш гарні перила на хорах біля органу. Та й сам орган який — чепурний, багато прикрашений...

Коли в 1945 році кармеліти покидали Розділ, чимало костельного майна вони перевезли з собою до Польщі. Забрали до Кракова й широковідомі образи Богоматері Ченстоховської (він зберігався тут з 8 вересня 1648 року) та Богоматері Утішительки (його пожертвувала в 1699 році родина Бориславських). Лишилися тільки голі стіни та спогади стареньких жінок.