Координати: 49°03′14″ пн. ш. 23°45′56″ сх. д.
Карта
Понад 3 т.ж. Перша згадка під 1464 р.
Болехів тягнеться новозбудованими хоромами, підступає до гори, та трасувати її поки не наважується. Гору трасує газопровід Уренгой-Помара-Ужгород, дві білі товсті труби промайнуть над головою - а вже да-а-а-алі, на горизонті з'явиться Тисів. Він витягся вздовж ріки - ні, не Тиси, ми ж не в Закарпатті. Річка має малозвучну назву Сукіль, але виглядає незле, подекуди шумить перекатами, порогами, навіть міні-водоспадиками. Тисів - село гірське, але місцеві себе бойками не вважають і на таку назву ображаються.
Інтернет пістрявіє рефератами з історії Тисова - і там можна прочитати легенду про походження назви: в Батиєві часи народ ховався від ординців в незрозумілі кочівникам ліси і гори. Тоді-то й з'явився над Сукіллю, в ТИСовому лісі якийсь Ян з родиною. Потім до нього приєднались інші втікачі - і новостворений хутір назвали Янковим. Хуторами місцевість повнилась: з'явилися також Церківний, Демня (там були домни), Долішній та Горішній Кінці і Янківець.
Тиси і правда ростуть в навколишніх лісах - сама в Бубнищі бачила. Ну і версія цілком логічна, що не заважає місцевим розказувати зовсім іншу топографічну легенду. В ній знову фігурують вояки хана Батия. Начебто вони тоді ставили по Галичині своїх намісників, от і сказали тому, кому дісталась ця місцина "ТИ СІВ" - мовляв, ти тут сів на престол і будеш княжити.
Народна етимологія. смішна і наївна. В будь-якому випадку, поселенці не прогадали з місцем: клімат хороший, ліс поруч (а отже є робота токарям і теслярам), вода поруч, луки поруч - тільки вівців і чекають, є болотяна руда, придатна для гончарства глина і соляна ропа - живи і багатій, черпай коновками сирівець і вози по околиці на продаж. Сіль, біле золото, завжди згодиться. Виявляється, таких от торгівців соляною ропою називали "коломиями" - а я стільки легенд про походження Коломиї читала, а все он як логічно і просто. Тих же, хто возив не розсіл, а вже випарену сіль, називали Зваричами - поширене прізвище. Соляні промисли існували у Тисові до 1791р.
Присілок Дворище бере початок від маєтку власників села Ходоровських.
Cело страждало через татарські набіги у 1498, 1520, 1580, 1621 і 1675рр. Хтось з кочівників навіть осідав, залишався в Тисові (так утворився присілок Порчів) - переважно це були полонені Яна ІІІ Собєського. В ХІХ ст. село і взагалі перетворилося на інтернаціональне: тут осіли колоністи з Сілезії (сучасна Польща), Чехії і Німеччини. Були й євреї-торгівці.
З 1874 р. в Тисові діяла однокласова школа (з 1894 р. - двокласова).
Дерев'яних храмів у селі було два: горішній і долішній. Долішній (Введенська церква) все ще стоїть, горішньому пощастило менше. Скромненьку і непоказну Миколаївську церкву (XVII-XVIII ст.) розібрали чи то в ХХ-му, чи то на початку вже нашого, ХХІ століття. Непоказна - так, але ж була наче не бідною, бо на фотографіях у книзі Михайла Драґана "Українські деревляні церкви" (Львів, 1937) дах її вже під бляхою. Бляха капарить вигляд, так, але для селян була і чомусь залишається матеріалом дорогим і престижним. Бідна громада бляшаний дах у першій третині ХХ століття б не потягнула. А там був.
З документів відомо, що долішня дерев'яна Введенська церква була зведена в селі у 1783 р. на місці згорілої попередниці. Вона відразу була і гарніша, і вища, і цікавіша за горішню. Висока, по-справжньому струнка - ці пропорції збереглися і сьогодні, але поруч з новою мурованою махіною нівелюються, програють її масштабам. Та й дахи пріють під лискучою булатною бляхою. Важко пояснити простим людям, що не все то золото, що блистить.
Два роки в 1870-х в Тисові жила родина Амвросія Крушельницького, священика і батька великої Соломії: жила сім'я у плебанії на місці сучасної школи. Соломія Тисів навряд чи пам'ятала - їй було лише три роки. Бюст співачки відкрили 16 листопада 2002 р., на 50-ті роковини смерті оперної діви.
В Тисові бували Іван Франко (1894), Наталія Кобринська, чеський етнограф Франтішек Ржегорж. Ще б їм не бувати: до Скель Довбуша в Бубнищі іншої дороги немає, хочеш-не хочеш, а проїдеш Тисів. Бубнище і в радянські роки скеровувало Тисів в правильному напрямку: тут працювали сувенірні цехи (курортникам з Моршина і Трускавця треба щось продавати). Церковний розкол 90-х пройшов і через Тисів: понад 90 % віруючих належать до УАПЦ, греко-католиків лише біля 10 % (вони звели собі невеликий храм).
Коли автокефали зводили на стврому церковищі новий мурований храм, страу Введенську церквицю вирішили зберегти - її акуратно розібрали по дощечці і перенесли на нове місце, поруч з новою храміною-махіною. Зараз, розповідають, мріють облаштувати у церквиці музей.
Тільки увага: Введенська церква - це не та, яку будували у 1783-1785 рр. Це новіший храм, зведений у 1867 р. В "Церквах Прикарпатського краю" Романа Процака вказано, що якийсь з двох храмів зараз змінив свою назву на Миколаївський. Який саме, я не зрозуміла.
