English   Контакти   Книги   Новини   RSS   Галерея   Телетайп   Населені пункти   Типи об'єктів   Топ-13   Блог   Guest-Up-Oh?  
Івано-Франківськ. Фара
Пізній вечір 15 липня 2006 року.
Пізній вечір 15 липня 2006 року. Франківськ.

Історія створення.

Фарний костел в 1906 р.
Фара в 1915р.
Ще старий кадр.

Карта середмістя Івано-Франківська


Фарний костел Богоматері і св. Станіслава (часом його ще називають Колегіатою) почав будуватися у Станіславові в трагічному 1672 році. Турки тут як тут, хіба вже до храмів тут? Ах як невчасно: місто якраз переодягалося з дерева у камінь, і спорудження костелу йшло так швидко і добре... Чи то шпигун, чи то посол Ульріх фон Вердум писав в своєму щоденнику за 1672 рік:

"Костел був вже досить заавансованою будівлею, величною і мурованою...".

Саме турецьким фактором і пояснюється такий незвиклий для часів бароко довгобуд: завершене будівництво аж в 1703р. Процесом керували не прості архітектори, а військові інженери Ф.Корассіні та К. Беное. Вийшло зовсім не суворо: досить пристойна барокова базиліка з цегли, прикрашена доричними та корінфськими колонами, хіба от контрфорси придають їй більш приземлений, масивний вигляд.

Саркофаг св. Вінцента.
Саркофаг св. Вінцента.

Консекрацію храму здійснив Константи Зєлінський, наступний львівський архієпископ. Ще в 1680р. старший син А. Потоцького, Станіслав, привіз з Риму реліквії св.Вінцента, які отримав від папи римського Іннокентія ХІ. "Дива" вони творили справно6 ще коли Станіслав віз їх через Францію та Нідерланди до міста свого імені, то під Брюселем вибухнув паром, на якому він переправлявся через річку. Паром розлетівся на галузки, а Станіславу хоч би що. Хіба не диво?

В Станіславові реліквію помістили в мармуровому гробівці у вівтарі св. Вінцента (з правого боку храму). Ех, шкода, Станіслав не взяв реліквії з собою до Відня, де героїчно загинув в 1683 р., а так ще недобудована колегіата стала для нього місцем вічного спочинку. Тільки серце юного героя залишилося в віденському костелі капуцинів (в некрополі Габзбургів). І батько героя, Анджей, храм побачити теж не встиг: помер  12 вересня 1691р. і упокоївся поруч з сином.

До речі, цей храм - номер два, в нього був менший за розмірами попередник, зведений з дерева швидко і просто - на замовлення власника міста Анджея Потоцького. Та навіть цю некапітальну, недовговічну споруду магнат щедро і багато прикрашав всередині - принаймні, про це згадують документи тих часів. Хоча в магната не було виходу: це був єдиний католицький храм на все новозбудоване місто. Тому вже за кілька років після його зведення, в 1669р., храм урочисто отримав почесне звання колегіати - з рук Яна Тарновського, львівського архієпископа.

Храм зазнав реконструкцій в 1737р. за наказом Юзефа Потоцького - святиню збільшили. В 1877р. інтер'єри розписує Е. Фабіанський.  Під час відомої "мармулядової пожежі" 1882 року, коли місто згоріло на третину, костел теж постраждав: було втрачено дах, одну з башт та розписаний купол. Відновили.

В 1979 році проводилась реставрація храму, після чого його пристосували під художній музей. Була там. Цікаво. Навіть дома маю каталог музею.

Дзвіницю (вона стоїть окремо, див. фото), наскільки я знаю, відновили теж - але вже значно пізніше, вже за часів української незалежності.

Ю. Андрухович. "Ерц-герц-перц".

1915 рік.
Вітання з Станіславова.
1939 рік.

"Наша місцева апокаліпса почалася не так вже й давно — у вересні тридцять дев'ятого, коли в полишені на поталу всім вітрам „панські" помешкання вселилися інші люди, прибульці з далеких рівнин, де живуть одноокі велетні з вісьмома пальцями, де горілку п'ють, наче воду, і навіть замість води, де їдять сире м'ясо, а танцюючих ведмедів показують у церквах...

Найлегше було просто вселитися. Вдертися в ці сецесійні вілли, в люкси добротних конструктивістських кам'яниць, в одноповерхові еклектичні особняки. Найлегше було захопити меблі, порцеляну, горіхові гардероби включно зі шляфроками, шапокляками й пантофлями, грамофони і платівки, годинники, незрозумілі, але шкідливі книги з бездоганними прокладками цигаркового паперу, олійні картини та гіпсові статуетки галантерейного походження — словом, усю цю культуру, весь цей міщанський предметний мотлох, до якого прибульці звикли ставитися з легким пролетарським презирством, зневажаючи форму як таку, — тільки от презирство чомусь виявляли у привласненні.

Колегіата в 1916 р.
Костел в Станіславові в час війни. 1943р.
А це передвоєнне фото.

Але прибульці не врахували, що захоплення жител пов'язується і з певними зобов'язаннями щодо них. Що ці стіни, двері й мансарди вимагають сталого та уважного плекання. Що невідомі рослини в садах і на ґанках потребують догляду, що рідкісних птахів не варто відстрілювати з пневматичної зброї, як не варто відстрілювати філософів і поетів зі зброї вогнепальної.

Ця повна функціонально-буттєва невідповідність призвела до руйнації не лише будинків. Місто вивозилося на схід цілими ешелонами. Додаю сюди також фашистську окупацію, наслідком якої стало тотальне „очищення" міста від одного з найважливіших етнічних складників — юдейського. Замість тонких і артистичних, замріяно-глибоких меланхолійних послідовників хасидизму по війні наїхало безліч нормальних радянізованих „євреїв" — уже російськомовних, уже уніфікованих, уже таких, що стидалися й цуралися самого свого „єврейства".

1930-ті

Додаю нарешті ще один факт, найбільш „непатріотичний". Фактор навколишнього українського села, яке з кінця п'ятдесятих ринуло на тодішні околиці — заселяти тісні бездушні новобудови і успішно люмпенізуватися в них, зберігши все найгірше, що властиве селянській природі, і втративши все найкраще. Ця найновіша хвиля завойовництва, здається, дещо зупинена тільки тепер, коли життя в місті робиться надто дорогим і безнадійним. З іншого боку, саме вони, ці сільські завойовники, спричинилися до виникнення принципово інакшої мовної ситуації. Я навмисно не кажу тут, добре це чи погано, хоч мав би казати, що добре. Але забагато мерців під ногами.

Бо якщо так повелися з житлами, то легко собі уявити, що виробляли з храмами і цвинтарями. Фамільні гробниці та анонімні братські могили виявились однаково придатними для „стирання граней". Дехто зі старих ще пам'ятає, як у кінці сорокових з підземель фарного костелу виносили забальзамованого графа Йосифа Потоцького в темно-вишневому жупані та золотом шитій шапці-магерці з пером. Мумію, як і величезну гору старого церковного майна, було повантажено в автомобілі-„полуторки" і вивезено в невідомому напрямі.

Те, що сталося з містом за останні п'ятдесят років, не можна порівняти навіть із таким гучним катаклізмом, як „мармолядова пожежа" 1868 p., коли через недогляд замріяної господині, що варила на повільнім вогні мармелад в одному з подвір'їв при початку вулиці Баторія, згоріло замалим не ціле місто...

Нині воно також майже не існує. А все ж існує".

Інтер'єри колегіати. Фото 1930-х.

Вівтар в колегіаті.
Конфесіонал.

Ох, який же це був багатий храм! Там містилися чотири статуї  Потоцьких під мармур, а ще сім родинних портретів, чудові зразки різьблення, поліхромові скільптури, які, кажуть, були надзвичайно схожі на своїх моделей, гетьманів з роду Потоцьких. Був ще посмертний портрет одного з власників міста, зроблений на семикілограмовій срібній блясі.

А вівтарі! Золото, різьблення - очі раділи від поглядів на таку розкіш. Крім головного, у храмі було ще 12 бічних вівтарів. Мармуровими були три: головний, св. Вінцента та св. Юзефа. Головний вівтар прикрашала алегорія непорочного зачаття, барочний образ з XVIII ст. розмірами 4 на 1,8 м.  Ще одним великим образом в колегіаті було "Воскресіння" (злам XVIII і ХІХ ст.).

А біля храму в 1742р. поставили статую св. Яна в пам'ять про відхід з міста російського війська.

Ось і поставлена в 1742р. статтуя св. Яна.
Ось і поставлена в 1742р. статтуя св. Яна.

Потоцьких ховали в криптах святині, а в головній наві стояли лише скульптурні зображення членів цієї всесильної родини. Коли в 1751р. помер Юзеф Потоцький, храм було всередині оббито пурпуровим адамаском (парчею?). який зберігався на стінах протягом ста наступних років.

Ось як писав про це Юрій Андрухович (есей "Три сюжети без розв'язки"):

"Віднедавна перебуваю в полі особливого впливу однієї напівісторичної сцени. Напевно, цей вплив пояснюється автентикою місця: знайомий історик мистецтва описав її саме там, де все це діялося, тобто у приміщенні колишнього костелу Найсвятішої Діви Марії, званого ще „колегіатою", в самій серцевині старого Станіслава, при майдані Шептицького, який свого часу побував і пляцом Фердинанда, і площею — чомусь — Урицького.

Так от, уявіть собі цей сон. Він діється 1751 року, отже, він, здається, бароковий. Церемонія прощання з набальзамованим тілом графа Йосифа Потоцького, воєводи кам'янецького, великого гетьмана коронного та ін. — повний перелік титулів і звань, вочевидь, не помістився б у дозволеному мені обсязі. Тіло державного мужа і власника міста привезено з родинного маєтку в Заложцях, воно мусить бути поховане тут-таки, в підземеллях костелу, в родинній усипальниці, поруч із іншими Потоцькими, неподалік від Йосифового старшого брата Станіслава, котрий ще десь у минулій епосі, 68 років тому (цілий людський вік!), загинув під Віднем. Але це інша історія, інший сон: про верблюдів і турків у барвистих шатрах. Повертаємось до першого.

Оплакування не знає стриму, розпач не має меж. Прощання з тілом триває не один день, саркофаг відкрито, напівтемрява, мухи, свічки, латинські слова реквієму. Найпалкіші графові васали вриваються до костелу верхи на конях, а потім з відчайдушними криками наносять собі ножові рани. Це свідчить про розпуку. Господи, чому Ти забрав його, а не мене?

Це останні сплески сарматської душі, це осінь „Речі Посполитої двох народів". Це просто осінь. Це ще раз осінь, але за Гейзінгою, тобто осінь середньовіччя. Це сцени зі Світового Театру, де ножові поранення справжні, кров також, актори грають до останнього, вони не грають, а живуть, ні, — вони живуть, тобто грають. Тут не йдеться про щирість, а про самодостатність жестикуляції".

 

При костелі працювала школа, так звана "Колонія" краківської академії, яка в 1718р. перейшла до рук єзуїтів, а в 1722 р. отримала статус Колегії.

Наступна власниця міста по Юзефові Потоцькому, Катаржина Коссаковська, на свої гроші в 1777р. помістила в храмі пам'ятну таблицю на тіарі на честь Станіслава Потоцького, героя Відня. 

З 1779р. костел став фарним.  З 1886р. при ньому діяли Брацтво св. Анни, засноване Анною з Рисінських Потоцькою і музична школа.



© All rights reserved.
Всі права на матеріали охороняються у відповідності до законодавства України.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за попередньою узгодженністю
Розробник