Координати: 51°02′48″ пн. ш. 25°20′21″ сх. д. Понад 700 жителів.

Ні-ні, зараз мова піде зовсім не про спортивне товариство "Сокіл" - про нього вже мова йшла. Зараз - про сільце на Волині, яке колись було містечком. Знайома історія.

І назва теж знайома. Населених пунктів з таким пернатим іменем багато і в Україні, і в Росії. Зараз поговоримо про той, який розташований в Волинській області. Орієнтиром служитиме містечко з жахливою назвою Рожище. (Маленький офф-топік: топоніміка Волині - це пісня! Навіть ця невелика ділянка траси принесе безліч задоволення: на шляху трапляться і Сирники, і Переспа, а поруч з Соколом - взагалі село Навоз!). Від райцентру треба добрих кілометрів 17 рухатися в північно-східному напрямку. Для допомоги - шматок карти поруч.  Скільки звідси до Луцька? Ха! 35 верст. І це все треба проїхати. І для чого? А зараз розкажу. :)
Ще перед Другою Світовою війною Сокіл був містечком. Як розказувала нам привітна та розумна баба Ганя (чесслово, я напишу її прізвище, як тільки знайду вдома папірець, на який я його записала!), Сокіл вважався "дуже інтелігентним містечком", де жителі різних національностей пліч-о-пліч жили протягом віків. Без жодних міжконфесійних чи етнічних сварок - навіщо? Хор православних дівчат співав на службі в місцевому костелі, дівчата-українки бігали бавитись до панської садиби з маленьким Олесем Степковським... Ідилічна картина, трошки підретушована ностальгією та старістю? А мені хочеться вірити, що все було саме так.

Польський "Словник географічний" за 1900 рік - чудовий збір інформації з усіх питань, які так чи інакше торкаються довоєнного життя. З нього дізнаємося, що мав Сокіл 98 будинків, 777 мешканців, дві церкви, дерев'яний парафіяльний старий костел Вознесіння Діви Марії, синагогу, а ще дві крамниці. В містечку двічі на рік проводились ярмарки (1 листопада та 15 серпня), але вони не були ані гучними, ані значними. Мало місто - як і годиться за статусом - своїх ремісників. Аж сімнадцять!

Дерев'яні костели - великі раритети в наші часи. Лишилось їх всього кілька - трохи на Буковині, трохи на Львівщині, на Волині, здається, є лише один екземпляр, перевезений в Ковель... Не дивно тому, що до наших часів дерев'яний храм з Сокола не дожив. Його ж звели ще у 1784 році з ініціативи ксьондза Вєржбецького.
Римо-католицька парафія існувала в селі ще з 1623 р., напевно, був в неї і до 1784 р. якийсь храм, але про нього інформації знайти не вдалося. На 1900 р. Сокіл належав до Луцького деканату та налічував 460 католиків. В сусідньому Навозі теж була капличка колись.

Великою цінністю в Соколі вважали міський привілей, отриманний від короля Зигмунда Августа в 1564 р. Тоді ці землі належали магнатам Збаразьким, а від них перейшли до Сокульських (Sokulskich). Цікаво, хто кому ім'я позичив - магнати місту - чи навпаки? Думаю, все таки місто було першим в цій царині.

Якщо кому цікаво - ось вам ланцюжок соколят: в 1612 р. містечко належало князю Марку Сокульському, від нього перейшло до князя Стефана Сокульського, а пізніше як шлюбний посаг за Олександру Сокульську - до Кшиштофа Єловіцького, (Krzysztof Bozeniec Jelowicki, podstoley wolko-wyskiego). В 1714 році Сокіл - майно Дмитра Єловицького, потім - Костянтина з тим же прізвищем, який був пінським стольником. У 1803 році від Ігнація Єловицького містечко перейшло до роду Степковських, які і володіли цими маєтностями аж до 1939 р.

Історія поселення в ХХ столітті була розказана нам вже згаданою бабцею, яка має ключі від сокільського костелу.

Вона пам'ятає не тільки рештки дерев'яного костелу неподалік нового, зведеного в 1907-1909 рр. (ветерана залишили помирати поруч з його новішим замісником), а й ошатний палац Степковських за високими замковими земляними валами, що залишились, мабуть, ще з часів князів Сокульських.
Зараз за високими валами (самі переконайтесь - фото поруч) ховається в невеликому садку сільська лікарня. Бабі Гані страшезно цікаво, що сталося зараз з малим Олесем Степковським. Знає, що живий, та в родинних місцях він більше не з'являвся.

Пам'ятає, як на службу до костелу з'їжджалися, приходили католики з всієї околиці, а пани Степковські приїжали в гарній бричці, яку тягнули білі коні.
Пам'ятає старенька навіть російського шпигуна (за її версією), який з'явився в Соколі перед Другою Світовою і роздавав дітлахам цукерки - за те, щоб вони вивчили та заспівали йому наступну пісеньку (на мелодію польського гімну): "Jeszce Polska nie zginela,/ Ale zginac musi. / Jeszce Polak rosianynu / Buty czyszcyc musi!" 

(Відразу пшепрашам за свою погану письмову польську).
А в війну... Зрозуміло - тяжко було. Пам'ятає, як прийшли - аж з білоруських Барановичів - німці, які дорогою не зустріли жодної живої душі, вишукували партизан, вистроїли мешканців на площі, мали розстрілювати... Аж капітан, який їхав повз у візку, махнув хусточкою - не треба, мовляв. Вижили.
Німці, які голодували в очікуванні літака з припасами, заставляли пекти хліб - і люди пекли, що мали робити. Хто раз на день, а хто і двічі. Аж нарешті - такий очікуваний окупантами лайнер скинув на землю хліб, вкритий якоюсь зеленою пліснявою. Дивувались сокільці: під тією зеленою гидотою хліб був свіжий-свіженький.

Приходили й партизани. Але тут я краще промовчу. В 1943 році костел запалав. 

Бабуся казала, жило перед війною тут кілька тисяч жителів. Вірю - путівник М. Орловича 20-х років ХХ ст. подає цифру 1400. Цікаво ось, фраза з путівника "Niedaleko kosciol" - чи не відноситься до того дивно-архаїчного на вигляд Успенського храму, який зберігся неподалік валів? На його позбавленій вікон стіні, укріпленій могутніми контрфорсами, вибитий напис - 1704 Куропатва Семашко. Напис ЯВНО зроблено набагато пізніше 1704 року. Можливо, це дата побудови храму? Але яке відношення дві відомі магнатські родини - Куропатв (згадайте Пнів) та Семашків - мали до Волині та Сокола? Не знаю. Та Успенська церква, як і її дерев'яна дзвіниця, - пам'ятки архітектури національного значенню. Тільки храм в реєстрі датовано 1816 р. 

Якщо випаде нагода, зайдіть до костелу. Поранення з часів війни все ще не загоїлись: в його стінах застряг навиліт снаряд. Ще один - на внутрішній стіні, біля розбитого розп'яття та покалічених фігур святих.
Даху немає. Храм в 1990 році (за іншими даними, в 1994 р.) пробували повернути віруючим, але щось там не вийшло. Так і стоїть пусткою, лякає залишками колгоспної машинерії, зарослої кущами.
Бабуся ще пам'ятає, як при костелі діяла недільна школа, які тут були в давнину вертепи. А зараз - музей часу, що сплинув. Старенький кошик наказала сину залишити в храмі - каже, туристи часто приїжджають, їм буде цікаво. Правду каже.

Про долю кількох сокільських ксьондзів можна дізнатися в інтернеті (Зигмунд Клемчинський та Володимир Андрій Гінофф).