Зимненьский святогорський монастир належить до найдавніших на Україні.
За легендою, його заснував князь Володимир, який недалеко від міста Володимира. В селі Зимне, звів в паліндромному 1001 році князівську резиденцію з храмами: на горі – в ім‘я Успіня богоматері, а біля підніжжя гори – на честь Трійці.
Як свідчить церковно-історичний опис 1828 року, яке зберігається в монастирі, на місці древньої Успенської церкви князь Федір Михайлович Чарторийський в 1495 році збудував великий Свято-Успенський собор. А поруч з цим храмом збереглася кам‘яна будівля з 7 келіями, яку називають „Терем святого Володимира”.
З точки зору оборони, монастир розташовано в дуже вдалому місці. Він збудований на мисі, який круто обривається з двох боків до заплави р. Луг. У плані має форму неправильного чотирикутника, в кутах якого розташовані квадратні і одна кругла вежі. В південній стіні містяться також квадратна в‘їздна вежа-дзвіниця і кругла вежа. Прості призматичні об‘єми веж опоясані поребриком, який проходить над карнизом. Покриття веж монастиря шатрові. Зверху стіни мають сліди брустверу зі стрільницями.
До складу комплексу входять Успенська церква (1495 – 1550), оборонні стіни з чотирма кутовими вежами та п‘ятьма брамами, трапезна з церквою, школа та господарські будівлі. На північному плато розташована невелика за розмірами Троїцька церква (1465 – 75). Поряд з нею – вхід до печерз підземною Варлаамською церквою.
Перша документальна згадка про монастир належить до 1458 року, саме тоді споруджено кам‘яні будинки та оборонні стіни з вежами. У 17 ст. поставлена широка аркова брама.
Значні роботи по реконструкції монастиря проведені наприкінці ХІХ ст. (реставрація 1899 року за проектом архітектора М. Козлова). Тоді були збудовані школа, підземна церква, перебудована Успенська церква та дзвіниця.
Неподалік від Свято-Троїцької церкви знаходиться вхід до печер, які проходять під Успенським собором і нагадують Києво-Печерські. На їх стінах збереглися написи, які вказують на місця давніх поховань.
Головною святинею монастиря вважають Зимненську ікону богоматері. Вона була подарована начебто самим князем Володимиром. Саме цією іконою благословляв Константинопольський патріарх шлюб великого князя з грецькою царицею Анною.
В Зимненському монастирі проживали перші володимиро-волинські єпископи, Стефан і Амфілохій. Ігуменом тут був святий Нифонт, пізніше – архієпископ Новгородський і продовжувач легендарного літопису Нестора Літописця.
В 1682 році монастир переходить в руки уніатів. Знову православні отримали це місце в 1839 році. З цього часу тут засновано жіночий монастир.
Через 55 років, 11 липня 1894 року, в пам‘ять про передачу монастиря православній громаді Володимиро-Волинська міська дума подарувала Зимненському монастирю ікону святої княгині Ольги.
Під час Другої Світової пам‘ятка була сильно пошкоджена (1943). З 1975 року в монастирі провадяться реставраційні роботи.
В 60-х рр.. ХХ століття монастир закрили. Аж в 1990 р. життя монастирю відновилося.
Наскільки мені відомо, до зимненського монастиря від Володимира-Волинського ходять маршрутки, а журнал „Ліза” й взагалі радить прогулятися туди від міста пішки, аби побачити оборонні стіни, дзвін вагою понад 700 кг, акуратне подвір‘я монастиря тощо.
О. В. Лесик в книзі „Замки та монастирі України” подає датою побудови комплексу 15 століття.

Тепер те, що я познаходила в мережі про це місце:
ЗИМНІВСЬКИЙ СВЯТОГІРСЬКИЙ УСПЕНСЬКИЙ МОНАСТИР. В стародавнi часи, як свiдчать перекази, а саме, в 1001 роцi збудував князь Володимир на святiй горi дерев'яну церкву в честь Успення Пресвятої Богородицi. А поруч, на узбiччю гори- другу, Святої Живоначальної Трiйцi, i оточив князь церкви стiнами та болистами. Вперше Святогiрський монастир згадується в XI ст. в рукописному житiї преподобного Феодосiя Печерського, де розповiдається, що один iз перших iгуменiв Києво-Печерського монастиря, преподобний Варлаам, в 1073 р., повертаючись з Константинополя, через хворобу та втому, не змiг дiйти до Києва i тому зупинився в Зимнiвському монастирi, де i помер. Його мощi деякий час зберiгалися в монастирi, а пiзнiше по зпповiту Варлаама перенесенi в Київ, в печери Києво-Печерської Лаври. В 1495р. князь Федiр Михайлович Чарторийський будує велику муровану церкву Успiння Пресвятої Богородицi i мурований замок з вежами (чотири кутовi i одну в'їздну). Його син, князь Олександр Чарторийський, перебудовує в'їздну вежу в дзвiнницю i дарує монастирю iменний дзвiн вагою сорок п'ять пудiв з збраженням Богоматерi та Воскресiння Христова. Одну з стiн творить Успенська церква та терем князя Володимира (нинi церква св. кн. Iулiанiї Ольшанської). В стiну ж вбудованi два криси двоповерхового будинку, збудованого на мiсцi круглої, кутової вежi. Бiля пiднiжжя гори знаходиться Троїцька церква-ротонда (базилiка з однiєю апсидою) датована XV столiттям. Поруч неї вхiд в печери, що мають вигляд довгого з бiчними вiдходами коридору, викладеного цеглою. Зараз всi бiчнi ходи завалено i дiйти можна лише до маленької пiдземної церкви преподобного Варлаама. В монастирi зберiгається Чудотворна iкона Зимнiвської Божої Матерi. За переказами, вона була принесена в 988 роцi з Константинополя в Київ княгинею Анною, як благословiння Царгородського патрiарха Миколая II Хризоверга на шлюб з київським великим князем Володимиром Святославовичем, а пiзнiше подарована князем Володимиром Зимнiвському монастирю.
ЗИМНІВСЬКЕ ГОРОДИЩЕ. Недалеко вiд монастиря посеред заболоченої заплави р.Луга є невелике плато. Внаслiдок тривалих розкопок якого, виявлено рiзноманiтнiсть i поступовий хронологiчний розвиток на цiй територiї культур вiд раннього неолiту аж до кiнця VII столiття н.е. Це найбiльш раннiй укрiплений пункт на слав'янських землях в ранньому середньовiччi. Городище було укрiплене частоколом та стiною. На початку третьої чвертi першого тисячолiття воно було значним виробничим та полiтико-адмiнiстративним центром Дулiбського союзу. Зимнiвське городище згорiло раптово, можливо внаслiдок нападу варварiв, про що говорять знахiдки характерних для варварiв трилопатевих стрiл. На городищi виявлено багато фрагментiв керамiки, металевi та кiстянi вироби, зброя, срiбнi та бронзовi прикраси. На схiд вiд Зимнiвського монастиря, на лiвому березi р.Луги є кам'яний хрест, поставлений Данилом Галицьким на могилi свого дружинника Клима Христинича в 1213 роцi. Про це згадується в Галицько-Волинському литописi. Чотирикутний хрест "витесаний" з сiрого каменя, два метри заввишки, посерединi має заглиблення на образ або напис.

Взято ось тут:
www.vvrada.lutsk.ua/history.htm

Тепер - стаття з "Дзеркала тиждня" від Петра Чечелюка з Луцька:

Те, що монастир — не резервація для нещасних, я зрозумів ще п’ять років тому, коли мене занесла сюди звичайнісінька цікавість. Ми чомусь завжди на віру сприймаємо усталений штамп, що монастирем закінчується нещасливе кохання чи проблеми із здоров’ям та в родині, що в святій обителі не здатні помітити нехай малу, але особистість, збагнути глибину людського серця…


Останній раз я стояв з ігуменею Стефаною на березі мальовничої Луги у 1990-му році, коли над святинею пролітали з вирію ключі журавлів… Того року тодішній єпископ Волинський і Луцький Варфоломей відслужив молебен на зруйнованій святині, окропив святою водою зруйновані церковні споруди… Йому й належить ініціатива відновлення православного монастиря, що дало життя архітектурній пам’ятці ХІ століття — Святогорському Свято-Успенському Зимненському жіночому монастирю.
Містечко Володимир-Волинський — найдавніше поселення князів на заході Русі, а Святогорський Свято-Успенський Зимненський ставропігійний монастир на Волині — одна з найдревніших пам’яток часів хрещення Русі Володимиром Великим. Ровесник київської Десятинної церкви, він став свідком зародження православ’я і його твердинею.


Волинські усні перекази розповідають, що у 1001 році князь Володимир збудував на високому березі річки Луги два храми і зимовий княжий терем, від якого і пішла назва села — Зимне, а високу гору відтоді названо Святою Горою. Давньоруські літописи вперше згадують Святогорський монастир наприкінці ХІ століття в «Житії преподобного Феодосія Печерського». Доля, за промислом Божим, Святу Гору пов’язала з життям преподобного Феодосія, де він похований, та києво-печерським ігуменом — преподобним Стефаном. У 1090—1094 роках він був Володимир-Волинським єпископом. Перебував на Волині і на Святій Горі преподобний Нестор Літописець, про що свідчить літопис 1097 року. Він прийняв постриг преподобного Стефана і був його духовним учнем, оповідає ігуменя Стефана.


Ми стоїмо з нею поблизу монастиря під голубим небом, що здійнявся неначе з небуття…
— Святогорський монастир, — продовжує ігуменя, — це велич волинської духовності. Його чернече життя будувалось на основі афонського ісихазму та студійських аскетичних традицій. У 1458 році за правління Федора Чарторийського з’являється перша документальна згадка про Святогорський монастир, а у 1491 році на місці дерев’яної церкви, збудованої князем Володимиром, Федір будує Свято-Успенський храм. Насельники Зимненської обителі одержали архімандричий сан. Маючи високий авторитет, монастир отримував щедрі пожертви. Древній поминальник Успенського храму береже імена феодалів — князів Четвертинських, Корецьких, Вишневецьких, Радзивіллів, Киселів, Виговських, які щедрою рукою утримували святиню. Період розквіту монастиря — кінець XV — перша половина XVI століття. Він стає твердинею православ’я, світочем просвітництва, форпостом західнослов’янської культури.
Сталінський режим у 1946 році ліквідував «осередок мракобісся», і чернече життя в Святій Горі завмерло майже на півстоліття… В монастирі розмістилась тракторна бригада місцевого колгоспу.


— Наше господарство, — продовжує ігуменя Стефана, — тримається на праці черниць, тобто є натуральним. Нам допомагають усі, хто вірить в Бога. Але крім пожертв благодійників, ми маємо своє велике господарство. Територія монастиря займає майже 15 гектарів, у тому числі орної землі — 10 гектарів. Черниці вирощують тепличну городину, багато видів овочів. Тому й задовольняємо не лише власні потреби, а й виступаємо благодійниками: обитель допомагає нужденним, пенсіонерам, багатодітним сім’ям, а в трапезній часто проводимо благодійні обіди. При обителі виховуються діти з неблагополучних сімей, в монастирі періодично функціонує благодійний табір для оздоровлення дітей-сиріт. Саме з монастирів пішов вислів, що праця є молитва. Праця для нас — звернення до Бога, яким є молитва. А ще вона допомагає черницям долати труднощі аскетичного способу життя. Бо без церковних служб і молитовно-добросовісного виконання послухнянства у монастирському житті ми були б набагато бідніші. Бідніші на якусь важливу частинку культури, історії і краси нашої землі. Ще навчаючись в школі, я зрозуміла, що буття мудріше за нас і що його неможливо заключити в одну зі схем, яким би безгрішним воно не було. Тому й вирішила, що сіяти «розумне, добре, вічне» можна в святій обителі, і не гірше, ніж у школі… Пішла у монастир…
Чому молода та вродлива дівчина пішла у монашки, і ще багато таких же, як вона, молодих та гарних, які добровільно вибрали аскетичний спосіб життя, відмовляючи собі у всьому, думав я... Нехитрі пожитки, вегетаріанська їжа, нічого зайвого, і так усе життя.
— Історія культури свідчить, що вона, культура, «вийшла з храму». Релігія — багате джерело. Все прямо чи опосередковано пов’язане з нею — поняття влади, власності, шлюбу, поваги до людини, усі науки і мистецтва, — промовила ігуменя, неначе прочитавши мої думки.
— Але ж хворе суспільство споживачів нічого сьогодні не хоче знати про свої ж моральні хвороби, не бажає відчувати власного болю? — знову запитую я.
— Якщо тебе збурюють гнівні думки, примушуючи до злопам’ятства і підштовхуючи до чогось поганого, щоб відплатити злом за зло кривдника, тоді згадай слова зі Святого Письма: «Якщо кожен з вас не пробачить брату своєму гріхів його, і Отець ваш Небесний не простить вам гріхів ваших…» Святі отці вказували на вісім гріхів і називали їх головними, позаяк від них походять інші: облудність, жадоба до грошей, гнів, занепад духом, гординя, заздрість, марнославство, череводогідливість. Усе це — зло. Лише Господь дарує нам свої багаті милості.
— Чому ж тоді представники нової всесвітньої влади, що носять на грудях хрести, намагаються створити єдину синкретично-окультну ідеологію, яка межує з фальшю, брехнею та ілюзіями?
У Посланні Апостола Павла до Тимофія (2 Тим. 4, 3-4) сказано, що «…настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони свій слух від правди відвернуть та до вигадок нахиляться. Але ж ти будь пильніший, в усьому терпи лихо, виконуй працю Благовісника, виконуй свою службу».
Це пророцтво стверджує, що люди будуть шукати те, що виправдовує гріховність і нерідко — жорстокість. Тому й праця монахів полягає у внутрішньому подвижництві, суворому спостереженні над станом своєї душі, в очищенні її молитвами і думками про Бога. А ще людина повинна втомлювати своє тіло постом, працею, неспанням, поклонами. Виконуючи настанови древніх монастирів, брати живуть від праці рук своїх…
Ось така вона, ігуменя Стефана. І такі вони — монахи. Їх життя — це дивний устрій душі. Зрозуміти таку форму життя нелегко, хоч і про неї багато написано. Монах бере на себе мучеництво, що означає добросовісне життя в молитвах, трудах і скорботах. Мета чернецтва — очищення душі і її спасіння. І живе воно стільки, скільки існує православ’я. Половецький хан Боняк здійснив спустошливий набіг на Київ, після якого Печерський монастир залишився пограбованим та спаленим, а захоплені монахи були продані у рабство. Та відродило монастирі християнство, і тут, у Зимному, теж живуть монашки, як і тисячу років тому.
Я розглядаю фотографію святої обителі початку дев’яностих років — руїни. Нині відремонтовано храми, дзвіниця, вежі, усі споруди, осквернені більшовиками, по-новому встановлено п’ять куполів Свято-Успенського собору, виконано чудовий настінний живопис.
У Біблії — у книзі Екклесіаста — є дивовижні по глибині і поетичній силі слова про те, що людина жива, доки не лопнув срібний шнур, і не тріснула золота чаша, і не розбився глек біля джерела. Срібний шнур — це образ духовного зв’язку часу і поколінь. Таким шнуром і є монастир — як символ відродження нації, як символ відродження православ’я.
Без насельників монастирів і абатств воістину неможливо уявити собі середньовічну християнську цивілізацію, з її освітою і книгодрукуванням, винаходами і відкриттями. Монахи вміли допомогти нужденному і запропонувати дах мандрівнику, професійно обробити землю, розводити рибу і випалювати цеглу, бути непоганими управлінцями і ювелірами, будувати мости і ремонтувати дороги, розробляли соляні копальні і займались скотарством, садівництвом, бджільництвом. В багатьох областях Європи саме монастирі були «двигуном прогресу», хоч би як парадоксально для нашого секуляризованого часу це звучало. Тож і у XXI столітті монашество, як і у всі попередні століття, буде нести свій хрест сподвижництва, місію земних ангелів, на практиці реалізовуючи девіз святого Бенедикта Нурсійського «Ora et labora» (Молись і трудись»).