Ех... Якби я до того подивилася, скажімо, ось цю сторінку в інеті, або старі листівки, що зображують місцеві краєвиди, я б була більш готова до того, що побачила. А так - виникло якесь незрозуміле, недобре почуття: і що, оце вже - ВСЕ? Дивлячись на обличчя друзів поруч, я помічала: думають те саме. Гм. Нечасто таке буває. :)
Хоча, можливо, в мене просто не вистачило часу взнати місто краще. А дарма. Колись виправлюсь.
А поки що - розказую про те, що бачила.

Практично в самому центрі містечка, напроти один одного, розташувалися два барокових храми. Один зараз займає православна громада (це Георгіївська церква, зведена як греок-католицька в 1783 році на кошти Людвіка Вільги), інший начебто віддано католикам. І це і є вже згадуваний хрестовий у плані однонавний Михайлівський костел з непростою історією. Будувати його почали за кошти Юзефа Ярузелсьького у 1711 р. - а закінчили споруду в 1728 р. Колись це був бароковий храм з рококовою начинкою, тут були цікаві фрески XVIII ст. В 1783 р. Л.Вільга добудував до костелу дві бічні каплиці. Вежу святині було підірвано 5 вересня 1916 р., в 1943 р. храм знову постраждав - начебто через членів УПА. Після Другої світової війни костел замінили на склад солі, а ще пізніше - просто покинули напризволяще. Католикам повернули святиню у 1995 р. Начебто в інтер'єрах збереглися невеликі фрагменти фресок в стилі рококо.

Біля костелу зберігся сильно перебудований будинок пробоства (плебанія), котрий колись був накритий ґонтовим дахом з заломом. Зведено споруду одночасно з храмом. Загалом плебанія нагадувала прибрамні споруди місцевого палацового комплексу. Ймовірно, також з XVIII ст. походить ще один будинок, розташований між костелом і вулицею.

Цегляна Георгіївська церква, з двома башточками на фасаді, з архаїчною дерев'яною дзвіницею з архаїчним гучномовцем під стріхою поруч, зараз являє собою безстидне посміховище. Колись на її будівництво дав гроші власник поселення - черняхівський воєвода Людовик Вільга. Храм був нетиповим для уніатства і досить сильно нагадував костел. Бачив би фундатор його зараз... Гнітюче-флуорисцентні кольори безглуздійших розписів - те, що треба саме тому піплу, котрий "хаваєт". Ну а що, яскраво і дико! В заповідник дурного смаку церкву перетворили самі віруючі, хоча, виходячи з трьох-хвилинного спілкування з місцевим молоденьким батюшкою, у віруючих було з кого взяти приклад.

В храмі знаходиться "чудотворна" ікона богоматері, котру перенесли сюди в 1840 р. з розібраної церкви в селі Погиньки. Скромна каркасна дзвіниця з аркадною галерейкою, ймовірно, походить з початку XVIII ст.

Поки мої друзі з дитячим захватом фотографували розкішну "фреску" на фасаді (біля ніг апостола зачаївся лев з обличчям Сталіна), я перегавкувалась з священником. Йому, бачте, незрозуміло, як це так ми фотографуємо УКРАЇНСЬКУ АРХІТЕКТУРНУ ПАМ'ЯТКУ, яка знаходиться в Реєстрі, - і без його персонального дозволу??? Дійсно, неподобство. "Нє пущать!" - вірний девіз для людини, яка працює під таким левом.

Хоча, можливо, й не треба судити отця Івана аж так суворо. Він, он, навіть в проведенні художніх виставок брав участь. І плебанія в нього файна.

В храм я все-таки зайшла. Сфотографувала іконостас (цікаво порівняти його з архівним фото: тоді, до війни, Георгіївський храм належав греко-католикам). Сфотографувала - за наводкою Рибки - ікону, яка й справді виглядає цікавою (дивіться збоку).

Цілком може бути, що ікона стара-престара. Хоча й не така стара, як саме поселення - адже Голоби виникли ще в давньо-слов'янські часи. Хоча відомий дослідник панських резиденцій на давніх Кресах Речі Посполитої Роман Афтаназі й стверджував, що "Історія мало якого поселення відома настільки мало, як ранні дії Голобів". Хоча він, звичайно, писав не атк про все містечко, як про голобську резиденцію, одну з найзначніших на Волині: до наших часів збереглося так мало документів і архівних згадок, що навіть не зовсім зрозуміло, ким конкретноі коли був зведений місцевий палац, як саме він виглядав тощо.

Давньє укріплене городище Голоби зруйнувала безжальна татарська орда. З колін Голоби піднімалися довго і боляче. Історичні документи свідчать:

"В 1544 році, 29 вересня, в Бресті, королева Бона, дружина Сигізмунда І, видала указ, по якому вона уступила князю Сангушку придбане нею Луцьке войтовство, а собі бере маєтки з Мельницької волості - Бруховичі, Козлиничі, Головби..."

Ах та Бона! Скільки легенд складали протягом століть про колишню власницю Бару та Кременця, з якою ненавистю описували вельможну італійку як останню упирицю... Та є великі сумніви в тому, що королева бувала в своїх українських маєтках, де вже там мучити незайманих дівчат та приймати кроваві ванни.

Після смерті Бони у 1557 році Голоби приголубив Луцьк. Відомо, що поселення постачало будівельними матеріалами замок Любарта.

В 1570 р. Голоби належали князю Миколаю Ярославичу. Пізніше Барбара Михайлівна Козинська отримала містечко в якості приданого - коли одружувалася з Яремою Збаразьким. Пізніше власниками маєтку були Ярузельські. Теофілія Ярузельська вийшла заміж за генерал-майора саських військ Францішка Вільгу - і довгий час Голоби були в руках саме родини Вільгів, споріденої з родами Потоцьких та Подгороденських.

Начебто дотепер збереглася в Голобах одна з чотирьох скульптур святих, які колись стояли на ринковій площі (див. архівне фото поруч). На жаль, не бачила.

Скульптур було чотири, дві з них - 10-метрової висоти (це разом з кам'яними постаментами, звичайно), а дві - 5-метрової. Всі чотири фіґури були встановлені в 1711 р. на кошти Юзефа Ярузельського.

Не бачила і інтер'єру костелу. Його башта, зведена в 20-х роках ХХ столітя, виглядає ну дуже вже якоюсь новою. Де архаїка, га?

Хоча все зрозуміло - я знайшла цілу серію світлин з 1915-го та 1916-го років, де зображено процес підривання дзвіниці костелу. До речі, та, стара дзвіниця-попередниця не набагато відрізнялася від існуючої зараз.

Коли через кілька днів після повернення з Волині я знайшла архівне фото вокзалу в селищі, теж пожалкувала, що не випада нагода побачити, яким є двірець зараз.

Адже саме залізниця спричинила в 1863 році сякий-такий економічний розвиток поселення. Саме тоді з Ковеля почали тягнути гілку на Київ.

Тільки піди поясни переваги залізницного транспорту селянам - в 1900 році місцеву станцію спалили під час бунту. Нову звели в 1903 році. З того часу будівля реконструювалася, але, кажуть, не дуже суттєво.

 Треба буде побачити.

Наступного разу.