Досить про сумне, давайте про високе. Про церкву св. Василя з XVIII ст.

Місце під дерев'яну двозрубну церкву давні жителі Лікіцар (а судячи зі стилю будівлі, це були лемки) вибрали напрочуд вдале: в центрі поселення, на горбку. Гарне місце. Храм, оточений невеликим цвинтарем, видно майже з кожної точки малесенького села.

Дата, яку повідовляє охоронна таблиця (1748), не є остаточною і єдиною: навіть на самому храмі є ще дві цифри: 1930 (на вкритій бляхою, а не гонтом, дзвіниці) і 1980. Ймовірно, тоді відбувалися ремонти храму. Як і в тому-ж таки відбитому на міді тисяча сімсот сорок восьмому: є припущення, що храм виник на початку XVIII століття, а вже в середині століття набув знайомого й зараз вигляду.

Церква колись належала ченцям-василіанам. Зараз - селу.

Від тієї прото-церкви до сьогодні збереглися зруби стін та шатрові завершення верхів над навою, бабинцем та східним об'ємом. Зведено святиню з ялинових брусів без жодного цвяха. Кутові з'єднання виконані вирубками в простий замок з двобічним вирізом з потаємним прямим шипом.

Церква невеличка, компактна. всередині тісна-претісна: більше двох десятків віруючих там навряд чи поміститься з комфортом. Інші могли зачекати надворі: тим більш, по всьому периметру Василівської церкви проходить піддашшя, а також профільований карниз з цільного брусу. Підлога в храмі з рваних плит пісковику.

Під високим дахом церкви ховаються шатрові перекриття з заломами. Над бабинцем перекриття пласке. Звичайно ж - саме з бабинцю виростає невисока декоративна вежа з барочним дахом. До речі, ще в 2002 р. тодішній голова ОДА наказав зняти з церкви бляху та повернути храму його первісний вигляд. Його б молитвами...

Мініатюрна ж каркасна дзвіниця під яскраво-червоним дахом знаходиться на північний схід від святині.