Ні, це не трампліни, з чого ви взяли? Тим більш, трампліни в 2009 р. почали розбирати: свого часу тут тренувались олімпійці СРСР, але з тих часів стільки води утекло... Кажуть, зроблять нові. Ну, може бути.

Головний скарб Ворохти й не з Ворохти навіть родом: цю ідеальну за пропорціями, надзвичайно гармонічну дерев'яну церквицю перевезли сюди в 1780 р. з Яблуниці (зараз Надвірнянський район). Назва в неї - як і в новішої і супер-лискучої сусідки на пагорбі поруч: церква присвячена Різдву Богородиці. (Дві цікаві церкви з однаковою присвятою пам'ятаю ще в буковинських Топорівцях).  Коли церква Різдва Богородиці була побудована, історики не знають: версії є дві, про XVIII ст. - та про зоовсім вже архаїчний як на цю частину Карпат 1615 р. В будь-якому разі, композиція святині не змінювалась протягом кількох століть - і це теж справжній дарунок долі.

Церква в Ворохті мініатюрна, чотиризрубна, хрестова в плані (хоча бокові рамена в храму й невеликі, лише в половину їхньої ширини), типово-гуцульська. Типова-то типова, але краща за своїх посестр з Татарова чи Коломиї: ті опецькуваті, низенькі, до землі притягнуті, а ця статна, струнка, пнеться догори, до сонця. А місце, місце яке під храм обрали: на вершині пагорба в північній частині селища, по дорозі на Верховину. Звідки вся Ворохта як на долоні: і Прут, і колія, і віадук, і вілли... Ну і кам'яний фундамент теж стрункості сприяє.

Вужчий за об'єм стін восьмикутний підбанний піднімається над центральним зрубом. Стіни похилилися досередини - дослідники кажуть, вірна ознака старовинності. Обов'язкове піддашшя на фігурних кронштейнах, ця дерев'яна парасолька для парафіян, біжить навколо святині.

Потрапити до церкви всередину - велика вдача, котру не всі за хвіст спіймають. Мені от не пощастило, тож залишки розписів на стінах східної частини, датованих ХІХ ст., я не бачила.

Стан споруди цілком задовільний: знаю, що й після 1979 р., коли церкву реставрували львівські спеціалісти Б.Я.Кіндзельський, Г.П.Крук та І.Р.Могитич, храм ремонтували.

Око на церкві відпочиває: вона не в блясі, не в ондуліні, не в сайдингу: вона по-справжньому дерев'яна. Колись це була карпатська норма, зараз - раритет.

Колись навколо церкви лежав цвинтар, безсумнівно. Зараз від нього лишилося небагато, а хрестами і могилами оточена новіша церква Різдва Богородиці, котра виблискує золотою бляхою і пускає сонячних зайчиків з верхів на залізні піддашшя. Відомий дослідник архітектури Г.Логвин писав, що вхід старе цвинтарище бувфланкований двома велетенськими каменями (менгірами), якими здавна позначали священні місця. Не знаю, може й так, але якось менгіри мені з Карпатами не в'яжуться.

Новіща церква нещодавно змінила бляшаний верх: був біло-синій в клітинку, став паскудно-золотий (я нічого не хочу сказати, але в передвиборний час аналогії між біло-синім і жовто-гарячим таборами напрошуються самі). Велику дерев'яну храміну зводили в 1925-1929 рр. Поруч - огрядна якась, опецькувата дзвіниця і криниця. Увага, туристи: такий необхідний нам в подорожах туалет шукаємо лише біля НОВІШОЇ церкви: біля старшої його немає. Проте в дзвіниці старішої діє досить скромний музей.

Цікаво порівняти сучасне курортне селище з курортним же, але селом автро-угорських часів (початок ХХ ст.). Для порівняння згодиться "Путівник по курортах і кліматичних місцевостях Галичини", виданий у Львові в 1913 р. (автиори - лікарі Орлович, Левицький, третє прізвище на "Пр" розібрати не вдається).

Отже, за майже століття, що минуло з часу виходу книжки, Ворохта суттєво підросла: зараз всі довідники вказують 850 м над рівнем моря, в старій книзі фігурує цифра в 749 м. Вже тоді клімат Ворохти високо цінували: село, що лежало між гір, завжди було захищене від сильних вітрів.

В ті часи Ворохта, Микуличин і Татарів творили одну адміністративну одиницю (гміну). До суду, нотаріуса чи парафяльного костелу потрібно було вибиратися аж в Делятин (власний римо-католицький костельчик парафіяльним не був).

Туристи мали до своєї диспозиції близько 20 вілл, які надавали приміщення влітку - і це не рахуючи кімнат в господарів та по гуцульським хатам. "Умеблювання покоїв дуже просте, постелі як правило не має", - відзначає путіввник. Кількість туристів в той час складало близько 500 чоловік за літо. Не ті масштаби, егеж?:о)

Харчування забезпечували три ресторани (один в популярному "Двірку чорногірському"), кілька магазинів з продуктами ("Брак масла і овочів. Нагляд за м'ясом недостатній", - сумно повідомляє путівник. Проте фрукти й риба були завжди). Були й прообрази сучасних екскурсійних програм: возом пропонували з'їздити до Жаб'єго (сучасна Верховина, понад 30 км неймовірно мальовничого шляху між гір). Саме Жаб'є книга називає столицею Гуцульщини, відомою з чудових народних строїв і різьби по дереву.

Залізницею можна було дістатися в угорську на той час Ясіню (Kőrösmező) - в цьому разі атракційною приматкою виступав найдовший в Галичині тунель під горою Вороненька).

Ви вже чекаєте, коли буде інформація про антикварні підйоми на Говерлу? А не буде її: на Говерлу тоді радили не підніматися, а лише милуватися Говерлою, Свидницею, Близницею, Свидовцем та Петросом з залізничної зупинки Zemirze.

Ціни за нічліг в уже зггаданому "Двірку чорногорському" (працював цілий рік!) складали 2 крони з особи. Школярі та члени Т.Т. (?) платили лише половину. Ціни на єжу і напої затверджував Відділ Чорногірської дільниці (oddzial) в Коломиї - знову ж таки, членам невідомого мені Т.Т. давали на харчі 20-процентну скидку. 

Нарешті, автори відзначають, що Ворохта має всі можливості для того, щоб стати першокласним курортним і зимово-спортовим місцем. Автори були праві.