Всю молодшу школу - і навіть трішки середньої - я скидувала в зайця копійки. Патологічна жадібність у мене вроджена, щодня мені давали на кіно і сочник - а в кінці тижня я повертала все, що дали, назад батькам. Не брали - кидала в скарбничку. Заєць був кремезний, його вистачило на роки. Кожен рік додавав зайцю ваги - і відбирав ту красу, яка підманила мене до цього покруча природи й гончаря. Заєць несподівано виявився некрасивим. Він дратував. Він ховався на вікні, за шторою. Його можна було взяти на руки, як потворного пупса - і поколисати. Монети в його животі приємно перекатувалися з дзеленчанням.
Зайця я таки розбила. Серед залишків його очеревини лежала гора грошей. Найсправжнісінька. Всі мідні монети чомусь почорніли - неначе й справді століттями переховувалися від сонця десь під Довбушевим каменем.
Кілька тих почорнілих монет перекочували у нову скарбничку, теж карпатську - гриб такий дерев'яний, шапка відкривається, бити ніц не треба. Вона десь ще має бути. Ці чорні радянські п'ятаки - все, що лишилося на спогад від першого відвідування Яблуницького перевалу. Вони - і картинка на зворотньому боці повік: сіре з рожевим, 25 см у холці.
Гроші змінюються, імперії падають у прірви - а Яблуницький перевал все той самий. "Беркут" і ряди сувенірних яток: шапки для сауни, глиняні фігурки, ліжники, капці. Магнітів от у дитинстві не було.
Як не було і чималої дерев'яної церкви Василя Великого: на початку дев'яностих, коли у селі між різними громадами почалися сварки через єдиний на той час храм, православні київського патріархату взялися споруджати собі нову святиню - у традиційних карпатських формах, тільки масштабнішу за старішу яблуницьку церкву.
Старіший храм присвячено св. Іллі-пророку - і він приблизно на століття аксакалистіший за Василя Великого. Бо з 1895 р., що, погодьтесь, теж не великі древнощі. Роман Процик в "Церквах Прикарпатського краю" наводить ще й альтернативну дату побудови: 1868 р. Святиня сильно постраждала у часи Першої світової війни ("була завалена"), відбудована у 1919 р. Якщо це саме вона зображена на старій поштівці з гуцулами, то можна казати не так про відновлення, як про побудову нової церкви на старому місці: ну абсолютно ж на сучасну не схожа, вища, стрімка, гармонійніша.
Бляха на ній - не сучасні гуцульські напади туги по блискучому: такий дах тут ще з 1927 р.
Парафія у Яблуниці була ще з 1765 року. Будинок священика, теж дерев'яний, з'явився у 1874 р. Працювало кілька братств: церковне, тверезості, "жіноче товариство для украшення церкви". Тобто як чоловіки - то збираються, аби не пити, а як жінки - то щоб робити.
Ходити від церкви до церкви у Яблуниці категорично не рекомендую - ноги пожалійте, це ж не рівнинне село, гірське. З витікаючою звідси довжиною у 12 км. В гори подалі від траси забираються лише деякі будинки, так що вся Яблуниця з її 11 кутами - вона на долоні перед пасажирами автотранспорту.
Для не надто гірських туристів Яблуниця класна тим, що звідси видно найголовніші вершини наших Карпат: Говерлу, Петрос (зі встановленою на ньому буковельськими креативщиками триметровою статуєю богоматері з сонячними батареями), Драгобрат (і шматок Закарпаття під ним). Останній - з перевалу вже. Навіть назва села - і та не від яблук, а від гори Ялуниці (1008 метрів, для навколишніх вершин - дитяча цифра). З Яблуниці витікає Яблунецький Прутець, потічок, вздовж якого і виросло село біля перевалу. Перевал колись теж був не Яблуницьким - Татарським.
